Володимир місяцями носив у собі важку думку — він хотів піти. Без криків, без розбитого посуду, без сліз. Просто зникнути, ніби вийшов за хлібом і не повернувся.
З Галиною вони прожили вісім років. Без дітей, без гучних скандалів, без палких пристрастей. Їхнє життя було рівним, як асфальт на головній вулиці їхнього містечка. Кожен ранок повторював вчорашній: кава, тости, її акуратний почерк у щоденнику. Володимир одного разу зловив себе на тому, що не може пригадати, чим минула пʼятниця відрізнялася від цієї.
Галина була ідеальною дружиною. Навіть занадто ідеальною, і це почало душити. Дім сяяв чистотою, вечеря завжди була гарячою, все робилося без його прохань. Одного разу він подумав про чай, і в ту ж мить Галина увійшла з димлячою чашкою.
— Як ти вгадуєш? — спитав він, приховуючи роздратування.
— Просто знаю тебе, — відповіла вона тихо. — Бо люблю.
Володимир кивнув, але всередині щось стиснулося. Він не обійняв її, не поцілував — лише пробурмотів «дякую», як сторонній. Почуття випаровувалися непомітно, залишаючи порожнечу. Не було злості, лише байдужість, яка лякала більше за сварки. Галина, здавалося, все розуміла. Рідше заходила до його кімнати, рідше торкалася його, частіше лягала спати сама.
Одного разу він помітив, що вона перестала чекати його біля дверей. Просто йшла до спальні, не сказавши ні слова, ніби вже відпустила його.
—
Марія врилася в його життя, як весняний вітер. Молода практикантка у їхній будівельній фірмі, вона була повною протилежністю Галини: жвава, зухвала, з іскорками в очах і сміхом, від якого хотілося жити. Її рухи, голос, навіть те, як вона недбало кидала ручку на стіл, притягували погляд.
Володимир помітив її одразу, але намагався тримати дистанцію. Вона була занадто юною, занадто яскравою. Але Марія, ніби відчуваючи його інтерес, не відступала. То затримувалася біля його кабінету, то поправляла волосся, то заводила пусту розмову, за якою ховалася іскра.
Він почав думати про неї постійно. Її голос звучав у голові, її силует маячив у вікнах офісу. Вперше за роки він почув себе живим. Вина гризла його, але він відмахувався: «Нічого ж не відбувається».
Поки не відбулося.
Пізній вечір, порожній офіс, ліфт. Вони залишилися удвох. Тиша. Марія раптом зробила крок ближче і поцілувала його — легко, без слів.
— Хотіла спробувати, — прошепотіла вона, виходячи з ліфту з посмішкою.
Володимир залишився стояти, серце калатало, як у хлопчика. Кров палала.
Вона більше не робила кроків назустріч, але її погляди, жести, випадкові дотики були як магніт. Вона грала тонко, не навʼязуючись. А він все глибше заглиблювався в цю гру, перестаючи чути Галинин голос за вечерею.
Марія заповнила його думки. І він не помітив, як фантазії перетворилися на зраду.
Вони опинилися у мотелі на околиці міста. Дощ стукав по вікнах, у повітрі витав запах її парфумів. Усе сталося швидко, як у гарячці. Володимир почувався вільним, ніби скинув кайдани. Він не був чоловіком, що зраджує дружині — він був людиною, яка повернула собі життя.
Виходячи, Марія поправила волосся і підморгнула:
— Ми дорослі. Без зобовʼязань.
Він кивнув, але в грудях вже народжувався тривожний присмак.
Дома його чекала вечеря під кришкою. Галина спала на дивані, вкрита пледом. Він сів поруч, подивився на неї. Вона відкрила очі. Вони мовчали, але її погляд говорив усе.
Володимир хотів пояснити — «пробач», «це не ти», «я заплутався» — але слова застрягли. Галина не питала. Лише відвернулася до стіни.
Він зрадив не дружину — зрадив того, хто все ще чекав на нього.
Але наступного дня знову поїхав до Марії.
—
Володимир поїхав у відрядження, відкладаючи неминучу розмову з Галиною. Марія приїхала слідом, ніби це було само собою зрозумілим. Вони проводили вечори в його номері, стираючи межі минулого.
На четвертий день він повертався один. Ліло як з відра. Переходячи дорогу, він помітив жінку з коляскою, що ступила на проїжджу частину. Машина вилетіла з-за повороту. Володимир встиг штовхнути їх убік. Удар прийшовся на нього.
—
Кома тривала тиждень. Діагноз звучав як вирок: травма хребта, ризик залишитися інвалідом. Опинившись, він побачив Галину. Вона сиділа біля ліжка, тримаючи його руку. Без сліз, без слів — просто була поруч.
Марія прийшла на пʼятий день. Постояла біля дверей, не підходячи.
— Я занадто молода для цього, — сказала вона холодно. — Це не моя доля.
Вона пішла, не озирнувшись, ніби закрила книгу.
Володимир зрозумів: вона ніколи не знала його. І не хотіла.
Галина залишилася. Розмовляла з лікарями, прибирала зі столу, інодіВ їхньому будинку знову запахло кавою, дитячим сміхом і тихим щастям, яке він колись так легковажно проґавив.
