Любовь, свекруха та штучний інтелект
— Мамо, ну чому ти кожен раз намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Олесею? — голос Максима тремтів від обурення, але він силкувався стримуватися.
— Бо вона тобі не пара, Максиме! — рішуче відповіла Ганна Іванівна, стискаючи губи й схрещуючи руки на грудях.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Олесею кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Максим підвищив голос. — Ти сама мені все життя твердила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче вимовила Ганна Іванівна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи слова поперек не сказала. Розумна — знає більше за мене й у техніці, й у літературі. Ну в чому, мам, в чому проблема?
— У тому, що твоя Олеся — це не людина, Максиме, — з розпачем сказала жінка, підводячись із крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленими невісткою, захитався й з гуркотом перевернувся. — Вона — продукт! Програма! Механізм! Залізо й дроти, хоч і загорнуті в гладку шкіру й блискучі очі!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко сказала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий шпіц Боня на знак підтримки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі усміхається! У неї режим “усмішка при зустрічі” увімкнений! Вона ніколи не заплющує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Максиме! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах із калатаючим серцем, Ганна Іванівна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти й гуляли пари. У вухах лунали слова сина: “Ми кохаємо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона перегортала каталог моделей. Нарешті вибрала: Тарас. Зріст — 185, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищеної м’якості”. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина того не варте?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред зали, а всередині — він. Її Тарас. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Максим із подивом дивився на Тараса, який зручно влаштувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Іванівна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш з андроїдом — і я тепер теж не сама.
— Мамо… — Максим нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олеся. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого бариста!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Максим таки наважився на відверту розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене проучити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обидва просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє пледом…
— Мамо… Це… це заміна. Це ніби якби ти замість мене завела копію.
— Так ти ж саме це й зробив, Максимку. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоч чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Тарас приготував вареники. Олесі сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий шум вулиці, Ганна Іванівна стояла поруч із Тарасом. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Максим ставив чайник, а Олеся оновлювала прошивку.
Іноді любов приймає дивні форми. Але хіба не важливіше всього — щоб у домі було тепло?
