За часів СРСР я одружився на дівчині з трьома дітьми, і вони були цілком самі, без чиєїсь допомоги.
“Остапе, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім розум втратив?” — сміючись, ляснув мене по плечу Юрко, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
“А що тут такого?” — я навіть не відволікся від годинника, який лагодив викруткою, але кутком ока глянув на нього.
У ті роки — у вісімдесяті — наше провінційне містечко жило повільно, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, життя зводилося до шляху між заводом і ліжком у гуртожитку. Після інституту оселився тут: робота, трохи шашок, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іногда глянеш у вікно, побачиш дітей у дворі — і нахлине: згадаєш, як мріяв про сім’ю. Але швидко відганяєш думку — яка там сім’я в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Я зайшов у крамницю по хліб. Скільки разів ходив — один і той же маршрут. Але цього разу за прилавком стояла вона — Олеся. Раніше якось не помічав, а тепер погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскорка.
“Білий чи житній?” — спитала вона, ледве помітно посміхаючись.
“Білий…” — пробурмотів я, наче збентежений школяр.
“Щойно з пекарні, свіжий,” — спритно загорнула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Я шарив по кишенях, шукаючи дріб’язок, і водночас крадькома розглядав її. Проста, у халаті, років за тридцять. Втомлена, але з якимось світлом усередині.
За кілька днів я побачив її на зупинці. Олеся тягнула сумки, а поруч кружляли троє діток. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малечу.
“Давайте допоможу,” — запропонував я, беручи сумку.
“Не треба, дякую…” — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
“Мама, а це хто?” — без церемоній запитав молодший.
“Тихіше, Ваню,” — зупинила його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звати Іван, дочку — Галина, а молодшого — Ваня. Чоловік Олесі загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягнула всю родину.
“Живемо, не скаржимось,” — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. В голові крутилися її очі, голос Вані, і десь усередині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекало мене попереду.
З того часу я став частим гостем у гастрономі. Брав то молоко, то пряники, то просто заглядав. Колеги на заводі жартували.
“Остап, ти що, тричі на день у крамницю — це ж любов,” — посміхався Петрович, мій начальник.
“Та просто свіжі продукти шукаю,” — відмахувався я, червоніючи.
“Чи може продавчиню?” — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Олесі після зміни.
“Дозвольте донести сумки,” — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
“Не варто… якось незручно…”
“А от на стелі спати — справді незручно,” — пожартував я, забираючи пакети.
По дорозі вона розповідала про дітей. Іван підробляв після школи, Галина була відмінницею, а Ваня нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
“Ви дуже добрий. Але не варто нас жаліти,” — раптом промовила Олеся.
“Я і не жалію. Хочу бути поруч.”
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Ваня крутився поруч, цікавився інструментами.
“А ти й літак зможеш полагодити?”
“Приноси, подивимось,” — усміхнувся я.
Галина просила допомогти з математикою. Сіли вирішувати разом. За чаєм говорили про життя. Лише Іван тримався осторонь, був насторожений. Потім я почув їхню розмову:
“Мама, він тобі потрібен? А якщо піде?”
“Він не такий.”
“Всі вони однакові!”
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Галина сяяла від п’ятірки, як Ваня сміявся, коли ми лагодили його літак — і зрозумів: ні, не можу піти.
Плітки на роботі розповзалися, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
“Слухай, Остап,” — казав мій друг Юрко, — “подумай добре. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.”
“Ти при здоров’ї, Остапе? Одружуватися на продавчині з трьома дітьми?!” — обурювався Юрко, сусід по гуртожитку.
“Відчепись,” — буркнув я, продовжуючи копатися в годиннику.
“Та не в тому справа… просто троє дітей — це…”
“Замовкни, Юро.”
Одного вечора я допомагав Вані з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши язика від напруги.
“Дядьку Остапе, ти до нас назавжди прийдеш?” — раптом спитав він.
“У якому с”Я вже тут назавжди, сину,” — відповів я, дивлячись, як його очі засвітилися щастям.
