Настав час, коли вже не буду жити чужим життям.
Соломія повернулася додому пізно. За вікном давно зібрались сутінки. Вона спинилася на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною рішучістю промовила:
— Подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Мені вона не потрібна. Я їду.
Її чоловік, Богдан, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти збираєшся? — запитав він, збентежено кліпаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Соломія, дістаючи з шафи валізу. — Поки поживу у подруги на хуторі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо сказав:
— У вашому випадку прогнози невтішні. Максимум — вісім місяців… З лікуванням, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в порожнечу. Місто гуло, світило сонце. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілею не відсвяткую…»
На лавці в парку поруч сів дід. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, а потім несподівано заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— От і не відкладайте більше нічого на потім. У мене було стільки «потім», що я міг би ними життя заповнити. Та не вийшло.
Соломія слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який десять років як став чужим — зради, холод, байдужість. Донька, що дзвонила лише за грішми чи послугами. А для себе — нічого. Ані черевиків, ані відпочинку, ані навіть самотньої кави у кав’ярні.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому й уперше в житті сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Соломія подала заяву на відпустку, зняла заощадження та поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім спокійно й твердо відповідала: «Ні».
На хуторі подруги було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутавшись у плед, і думала: невже так і скінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
За тиждень Соломія вилетіла до Карпат. Там, у кав’ярні біля річки, вона познайомилася з Дмитром. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Уперше за багато років вона сміялась щиро, не думаючи, що хтось подумає.
— А давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Соломіє.
Вона похитала головою. Чому ні? Залишилось так мало. Хай буде щастя — хай навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кав’ярні. Донька спершу обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Соломіє Петрівно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми помилились… це були не ваші аналізи. У вас усе гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім розсміялася — голосно, насправді.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Вона глянула на сплячого Дмитра й пішла у кухню варити каву. Бо попереду в неї було не вісім місяців — а все життя.
