Мені 32 роки, і вже чотири роки я заміжня за людиною, яка перетворилася на тягар. Я, Соломія, живу у Львові та весь цей час сама тягну сімейний бюджет. Мій чоловік, Богдан, старший за мене на вісім років, і я втомилася мовчати, коли він несе відповідальність лише на словах. Сьогодні я не витримала і вперше вимагала грошей, але замість підтримки отримала лише образи та погрози піти. Моє життя нагадує сумну п’єсу, і я не знаю, скільки ще витримаю.
Ми з Богданом одружені чотири роки, але я ніколи не відчувала себе ні захищеною, ні коханою. Він раніше був у шлюбі й має доньку. Коли його перша сім’я розпалася, він повернувся до батьків, а зустрічаючись зі мною, стверджував, що ночує у друга. Потім я дізналася, що це брехня, але тоді змирилася, думаючи — кохання все виправить. Богдан працює менеджером у великій фірмі, і його робота — суцільний стрес. Він часто зривається, влаштовує скандали й виливає на мене свої емоції. Я ніколи не відчувала від нього підтримки, а його гарячий характер давно став для мене випробуванням.
Коли в моєму житті траплялися складні моменти, і я потребувала його поруч, Богдан просто збирав речі й їхав до матері. Одного разу я не витримала розлуки й через тиждень благала його повернутися. Ми живемо у моїй квартирі, яку я купила ще до шлюбу, і я сама оплачую всі рахунки та продукти. Богдан же ніколи не віддав мені своїх грошей. Він стверджує, що збирає на нашу «спільну мрі» — домівку у Карпатах, де ми нібито будемо щасливі. Але чим далі, тим мені йому віриться. Його слова — як вітер у полі, а я втомилася чекати казку.
Минулої зими комунальні платежі зросли, і я, набравшись сміливості, попросила Богдана допомогти. Він пообіцяв, але минув місяць — грошей так і не було. Моє терпіння сягнуло межі. Я більше не можу утримувати дорослу людину, я живе за мій рахунок. Що буде, якщо у нас з’являться діти? Вони змушені будуть працювати, щоб годувати власного батька? Це ж безглуздя! Наприкінці місяця я не витримала й навідріз запитала, чи збирається він сплатити за квартиру. Натомість він спалахнув, звинуватив мене у невдячності й знову почав збирати речі, погрожуючи піти.
Я не розумію, за що він так із мною. Чим я заслужила таке ставлення? Моя душа болить із кожним днем все сильніше. Я не можу вічно терпіти цю несправедливість, але кожна його втеча й повернення ламають мене ще більше. Чотири роки я несла цей тягар сама, але тепер стою на межі. Доки ще витримаю, перш ніж моє життя остаточно розсиплеться під вагою його байдужості?
