**Пізнє каяття**
Юстина ніколи особливо не мріяла про другу дитину. У неї з Олегом вже був семирічний син, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок та дитячого плачу зовсім не хотілося. До того ж її кар’єра, нарешті, пішла вгору. Тільки-но вона вилізла з-під дитячих турбот, і ось — нова вагітність. Але Олег, на біду, завжди мріяв про донечку, і тепер, коли це сталося, відмовлятися вже було ніби й пізно.
Дівчинка народилася дивовижно гарною: ніжне личко, крихітний носик, рожеві губки, а найголовніше — бездонні блакитні очі, наче волошкові квіти в полі. Дивлячись у них, хочася сміятися, але незабаром усе змінилося — лікарі повідомили, що у маленької вроджений вада серця. Потрібне довге лікування, можливо, складна операція, постійний контроль. Все життя перевернеться.
Юстина слухала це й відчувала, як руйнується її світ. Де тепер ті яскраві корпоративи, закордонні поїздки, дорогі спортзали, вечірки до ранку та відпочинок з подругами на морі? Вона не хотіла від усього цього відмовлятися. Не у двадцять вісім. Олег вислухав і… якось надто швидко погодився з її аргументами. Вони вирішили відмовитися від дитини. Усім родичам і знайомим сказали, що дівчинка померла під час пологів.
Ганна Іванівна працювала нянею у будинку маляти вже двадцять п’ять років. Здавалося б, мала звикнути до всього, але кожна нова покинута дитина боліла у її серці, як перша рана. Особливо важко було дивитися на цю крихітну, блакитнооку дитину з ясним поглядом і беззахисною душею.
Дівчинка одразу полюбила Ганну: тягнулася до неї, сміялася, торкалася її обличчя маленькими долонями. Ганна все частіше думала: «Свої виросли, живуть окремо. А ми з Петром удвох. Здоров’я ще є, своє господарство — город, корова, кури. Чисте повітря, село. Чому б і ні?»
Сказала чоловікові. Той мовчки прийшов у будинок маляти, подивився на дівчинку і, часто кліпаючи, сказав:
— Тобі вирішувати, Ганно. Якщо потягнеш лікування — я за. А з грішми що-небудь придумаємо.
— Потягну, Петре, потягну! — стиснула вона його руку.
— Назвемо Даринкою. Щоб у її житті була сила боротися. Сама доля їй ім’я підказала, — сказав Петро і вийшов.
Так дівчинка знайшла справжню родину. Життя було важким. Лікарні, обстеження, курси реабілітації, санаторії. Ганна ночами сиділа біля ліжечка, вдень рилася у медичних книжках, збирала поради, випрошувала у лікарів рекомендації. Петро працював, не покладаючи рук, схуд, посивів, але варто було Дарі підбігти й пригорнутися — і він розквітав, немалий весняний сад.
Даринка виросла доброю, світлою дівчинкою. З нею говорили всі — від старих до малих. Вона допомагала, як могла, і одного разу, у п’ять років, несла бабці Олені дві качани кукурудзи, гордо виступаючи поперед:
— Правда, Вам тепер легше?
— Звісно, легше, Даринко, ти у нас справжнє сонечко, — відповідала бабуся, посміхаючись.
Коли прийшов час операції, усе село молилося. Операція пройшла успішно. Дівчинка вижила. І серце, і душа — врятовані.
Минали роки. Даринка закінчила школу з відзнакою, вступила до медичного інституту. Одного квітневого дня вона гуляла весняним парком. Навколо цвіло, співали птахи, земля прокидалася. Дівчина йшла й мріяла, як поїде на майські свята додому, допомагатиме мамі в городі, а ввечері питиме улюблений трав’яний чай у альтанці.
Раптом щось м’яке вдарило її по нозі — це був іграшковий зайчик. Поруч на лавці сидів хлопчик і гарна, доглянута жінка.
— Нащо ти кинув зайчика? — запитала Дарина.
— Він мені більше не потрібен! Він хворий і помре! — злісно вигукнув хлопчик.
Дарина здивувалася. Жінка зітхнула:
— Вибачте… У нього вада серця. Батькам він не потрібен, ось і живе зі мною. Онук…
Дарина подивилася на жінку. Стримана, прекрасна, але очі… очі були пусті, випалені. І Дарина, бажаючи втішити, розповіла про себе. Як вона теж народилася з хворим серцем. Як її усиновили. Як мама з татом витягли її з того світу.
І раптом жінка, слухаючи її, поблідла. Це була Юстина.
Вона дивилася і не могла відвести погляду. Перед нею стояла її донька. Та сама. Блакитні очі, знайомі риси обличчя — все нагадувало про Олега. Серце закалатало, дихання збилося.
— Не може бути… — прошепотіла вона.
— Усе може бути! — з вірою відповіла Дарина. — Головне — хотіти, вірити і боротися! Мої мама з татом мене вилікували. І у вас усе вийде! Удачі вам!
І вона пішла далі, залишивши позаду збентежену жінку.
Юстина лишилася на лавці, розбита, зігнута, наче стара тінь. Її трясло від усвідомлення. Це була її донька. Та, від якої вона відмовилася.Вона зрозуміла, що не має права навіть на подих, коли Дарина, навіть не підозрюючи правди, сказала їй “удачі” — адже сама забрала з себе цю удачу роками тому.
