Дарія стискала у долоні результати аналізів. Папір став вологим від поту. У коридорі жіночої консультації було так тісно, що ледь можна було проштовхнутись.
— Луценко Дарія Олегівна! — гукнула медсестра.
Дарія підвелася і зайшла до кабінету. Лікарка — жінка з повним обличчям і втомленими очима — взяла з її рук папку, швидко переглянула листки.
— Сідайте. — Вона окинула результати байдужим поглядом. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Дарію прошиб холод. Олег? Та він же…
***
Дома свекруха шинкувала капусту на борщ. Ножем рухала так різко, ніби рубала ворогів.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Галина Михайлівна.
— Зі мною все добре, — пробурчала Дарія, знімаючи куртку.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них мелькнула тривога.
— Олегу потрібно обстежитися.
Ніж застиг над дошкою. Галина Михайлівна випрямилась, мов струна.
— Що за нісенітниця? У мого сина все гаразд! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Дарія пройшла у кімнату. На дивані валялись шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона автоматично підняла їх і кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізнені, що ніколи не складаються в пару.
Олег повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Олегу, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відштовхнув на столик.
— І що?
— Тобі потрібно обстежитися.
— З якої нагоди? — Олег схопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивись на мене!
Він справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Олегу, ну будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Навіщо ці вистави з лікарями?
З кухні долинуло шаркання капців. Галина Михайлівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чутно.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Дарія.
— Тоді чого ж їх немає? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Дарія відступила.
— Як ти…
— А як я мав? Три роки живемо — і жодного результату! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинились. Галина Михайлівна ввірвалась у кімнату, мов танк.
— Олежку, не слухай її! Це все від нудьги. Працювала б більше, менше б по лікарнях бігала.
Дарія подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Олегу, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — проговорив він крізь зуби. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Галина Михайлівна тріумфально кивнула.
— Правильно каже син. Не чоловіча справа — по лікарнях тинятись.
Дарія відчула, як усередині щось урвалось. Немов натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Галина Михайлівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не вимита. Пилюка на комоді. Дарія мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі взагалі вдома сидіти не варто? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Пішла б працювати, а не по лікарнях швендІ в той момент Дарія усміхнулася, тримаючи за руку Дениса, і зрозуміла, що інколи, щоб знайти щастя, треба просто зробити крок уперед і не озиратися.
