Тепер моїй донці 38, у неї нема родини, чоловіка, але вона хоче дитину: час не повернути, але можна навчитися цінувати життя тут і зараз
Минулого місяця ми з дочкою були на весіллі моєї небоги в одному із затишних ресторанів Львова. Свято було вражаючим: усе продумано до дрібниць, наречена сяяла від щастя, а гості тонули у теплій атмосфері кохання. Після урочистостей моя донька, Соломія, залишилася в мене ночувати — ми мешкаємо у різних містах. Вранці я побачила її біля вікна: сиділа, втупившись у порожнечу, а по щоках котилися сльози. Моя дивина плакала, і серце моє защеміло від болю.
Я кинулася до неї: «Соломійко, що трапилося? Учора ж усе було чудово!» Вона підняла на мене очі, сповнені туги, і тихо промовила: «Так, весілля було чарівним. У мене ніколи не було такого весілля. І вже не буде. Коли я виходила заміж, не було ні сукні, ні свята…» Її голос тремтів, і я раптом згадала той день, коли Соломія ставала дружиною. Це було, ніби під серце вдарили.
Десять років тому я благала її влаштувати справжнє весілля. Хотіла, щоб моя єдина донька сяяла у білій сукні, щоб мала гарну зачіску, манікюр, професійний макіяж. Була готова оплатити все — від банкету до фотографа. «Соломія, це твій день!» — наполягала я. Але вона лише махала рукою, кажучи, що весілля — це пережиток минулого. Я застигла від жаху, коли вона з’явилася до ЗАГСу у джинсах і футболці. Ні квітів, ні усмішок — лише підпис і вихід. Її весілля було холодним, як дощ у жовтні.
Такою Соломія була завжди. У школі, коли однокласники приміряли костюми та сукні на випускний, вона прийшла за атестатом у шортах, забрала його й пішла додому. Ніяких танців, ніяких спогадів. Її шлюб був таким самим — бездушним. Про дітей вона навіть слухати не хотіла, хоча її чоловік, Богдан, мріяв про родину. Зазвичай таке обговорюють до весілля, але Соломія, молода й амбітна, вважала, що діти почекають. Хотіла жити для себе, будувати кар’єру, насолоджуватися свободою. Через чотири роки Богдан не витримав — пішов, бо хотів бути батьком.
Вони розлучилися. Богдан незабаром одружився з іншою, і тепер у нього троє дітей, а Соломія лишилася сама. Вона знайомиться з чоловіками, але щоразу повторює: «Мені ніхто не потрібен». Але ж я бачу, як їй самотньо. Вона завжди була такою — гордовито незалежною, але тепер ця незалежність обернулася порожнечею. І от, сидячи біля мого вікна, вона раптом зізналася: «Мамо, я шкодую, що не народила дитину. Мені 38, а в мене немає нічого». Її слова розривають мені душу.
Тепер Соломія мріє про дитину. Каже, що коли мене не стане, їй буде для кого жити. Але я боюся за неї. Дитина — це величезна відповідальність, а Соломія ледве зводить кінці з кінцями. Вона працює на знос, але грошей завжди бракує. Я не можу їй допомогти матеріально, і це розриває мені серце. Я обіймаю її, розраджую, але в її очах — безодня печалі. Вона втратила так багато: весілля, родину, теплі спогади. І тепер ця порожнеча душить її.
Але я все ще вірю, що у Соломії є шанс. Їй усього 38 — життя не скінчилося. Якщо захоче, то знайде кохання, вийде заміж, народить дитину. Головне — не озиратися назад із жалем. Час не повернути, але можна навчитися цінувати те, що є тут і зараз. Я молюся, щоб моя дивина знайшла щастя, щоб її очі знову засяяли. А поки я бачу лише її сльози, і це ламає мені серце.
