На околиці невеликого подільського містечка була стара вулиця, забута часом. Асфальт — у вибоїнах, автобуси — рідкісні, сусідів — можна на пальцях перерахувати. Але останні роки усе змінилося: сюди потягнулись мешканці, втомлені від міської метушні. Один за одним купувалися будинки — хто ремонтував, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Богдан і Оксана також вирішили переїхати. Старий дім у глибині вулиці коштував недорого, а квартиру у місті залишили дочці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть клумбу розбили — як у мріях. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля паркану — так, щоб було видно з вулиці.
Спочатку деревце марніло, ніби не хотіло приживатися. Але Оксана з Богданом не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як із живою. І одного разу ялинка пішла в ріст. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки сфотографувалися — і з того часу на кожне Різдво біля ялинки були й вогники, й радість, й сімейні світлини.
Через два роки вона справді стала гарною. Зелена, струнка, з м’якими голками. Влітку навколо розквітала трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб сидіти ввечері в тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — кинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг зробити таке — влітку, не взимку, не свята?
Богдан, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Іванівни. Та давно поглядала зі злістю. Дім у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди — були їй як терен в оці.
— Навіщо ж, Маріє Іванівно, так жорстоко? — запитав Богдан без агресії, але з болем.
— Добре влаштувалися! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як картинка! А от ця ваша ялинка мені око коле. Онуки верещать, бігають, спокою нема.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — зніяковіло пробубонів він.
— А я що, влітку вікна маю закривати, коли ваші під ними торохтять?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Від заздрості. Інакше не пояснити.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Тільки любимо жити гарно. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля брами, а другу Богдан узяв і пішов… знову до Марії Іванівни. Хотів, щоб помиритися, щоб її серце хоч трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша милостиня! — просичала вона. — Сійте у себе, у мене все своє.
Богдан уже повертався, як із-за паркану виглянула старша сусідка — тітка Галя, років вісімдесят, через будинок жила.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Галино Семенівно? Ви ж самотня…
— То нехай росте. Може, після мене комусь доброму дістанеться цей дім, а в нього біля брами ялинка буде — господаря згадають.
У Богдана перехопило в горлі. Вони з Оксаною посадили ялинку для тіті Галі самі, пояснили, як доглядати, пообіцяли стежити. А вдома Оксана спекла пиріжків — хотіла ще раз спробувати налагодити відносини з Марією Іванівною, принести частування.
Та Богдан зупинив:
— Не варто. Скаже, що отруєні. Краще я повідомлю, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки фіксується.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Богдан підійшов до сусідки й, без погроз, але твердо, сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще щось — викликаю поліцію. Це вже вандалізм, є стаття.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
З того часу ні відро сміття біля паркану, ні злісних поглядів. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрості, що робить людей справді каліками. Найгірший ворог — не зовні, а в серці.
