— Ти хочеш сказати, що цей пес важливіший за дітей?! — вибухнула Олеся, витираючи п’яту калюжу за день з кухонної плитки.
Килим у кухні вже давно зник. Коли стало зрозуміло, що ніякі магазинні засоби не беруть наполегливу звичку цього песика мітити все навколо, Олеся просто звернула килим і винесла до смітника.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку з кукурудзою, пересипав у миску й кинув — і банку, і брудну миску в мийку. На столі — крихти, чашка зі слідами кави та відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки плюшевого ведмедика.
А прибирати, звичайно, доведеться Олесі.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Орест, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Олеся випросталася. У її погляді читалося роздратування, що накопичувалося тижнями. Вона примружила очі й сунула мокру ганчірку чоловікові.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя родина, уже задихаємося від його міток і смороду!
Олеся сердито штовхнула синтепон ногою й пішла у спальню, обминаючи «винуватця торжества». Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче й не вважав себе винним.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Орест повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Денис їде. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти пса з собою — купа клопоту. А я подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться піклуватися, любити. Це ж чудово.
Орест тоді посміхався так, ніби врятував світ. А от відчуття Олесі були зовсім протилежними. Наче чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Гаразд. Припустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годуватиме, прибиратиме за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде.
— Разом. Ми ж родина. Ну, хіба що з вигулом проблема… Ти ж раніше приходиш з роботи. Візьмеш на себе?
Олеся важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що усе піде не за планом, але виходу не було. Залишалося лише сподіватися, що інтуїція її підводить.
На жаль, побоювання справдилися…
Олеся дуже старалася. Купила іграшки й миски на підставці, дивилася відео з дресирування ввечері. Бурко у відповідь демонстративно відвертався хвостом. У всіх сенсах. Його господарем був Орест. Усіх інших він сприймав як неприємний додаток до Ореста.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери у коридорі, обгриз підлокітник крісла, пошматував усі подушки на кухневих стільцях. А скільки мін він залишив по всьому будинку…
Якщо спочатку Орест хоч поранку вигулював Бурка, то згодом усі обов’язки впали на плечі Олесі. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… А чоловік лише додавав клопоту.
Ось і зараз він просто тихо прийшов, вимкнув світло й ліг спиною до неї. Влаштувався спати. Так, мабуть, він прибрав калюжу. Навіть звук пилососа почула. Але Олеся готова була побитися об заклад: на столі й у мийці — такий самий безлад.
І головне — завтра все повториться.
— Послухай, Оресте, — не витримала вона й повернулася обличчям до чоловіка. — З того дня, як ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Олеся точно знала: він чує.
— Я вигулюю його вранці, бо ти ще спиш, — продовжила вона. — Я вигулюю його в обід, під час своєї законної перерви. Я вигулюю його ввечері, бо приходжу раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все те, що мав би робити ти. А натомість отримую твоє бурчання й його гарчання. Ти як вважаєш, це нормально?
Орест зітхнув. Заперечувати було нічого. Весь тягар впав на Олесю. Дітям, звичайно, було цікаво перші три дні, але зараз у кращому випадку вони лише гладили Бурка мимохіть.
— Ти перебільшуєш. Він не такий уже й складний.
Олеся стиснула губи, розуміючи, що натрапила на чергову стіну. Але цього разу жінка не збиралася відступати або обходити її.
— Знаєш, мені це вже набридло, — сказала вона. — Вибирай. Або я, або пес.
Чоловік перевернувся на спину, склав руки на животі, з філософським виглядом подивився в стелю. А потім підвівся й почав збирати речі.
Олеся мовчки спостерігала, як він одягає куртку й бере повідок.
— Я не кидаю друзів. Ми поки на дачу. Почекаємо, поки ти охолонеш, — тихо пояснив Орест уже на виході.
Вона не стала зупиняти. Лише провела поглядом його спину. Ту саму, яку колись гладила перед сном. Тепер це була чужа спина. І чужий пес.
Двері зачинилися з тихим клацанням. Спочатку Олеся фыркнула. За всі двадцять років шлюбу вона й подумати не могла, що поруч з нею такий принциповий чоловА через рік Олеся купила собі маленького кошеня, яке ніколи не гадило на килим, а лише муркотіло, коли вона гладила його після роботи.
