Затор
Автомобілі стояли наглухо, зашикувавшись щільною лавою. Ні вперед, ні назад — ніякого руху вже півгодини. Скло в усіх підняте, тому що кондиціонери працюють на повну. Надворі нестерпна спека, понад тридцять градусів, як повідомили по радіо з гідрометцентру.
Повітря, що піднімалося від розпеченого сонцем асфальту, тремтіло й хвилювалося. У салоні «Тойоти» було прохолодно. Але сидіти без руху, дивлячись на застиглу, немов стоп-кадр, картину, набридло.
Оксана відкрутила кришку пластикової пляшки і ковтнула кілька разів. Андрій помітив, що води залишилося менше третини. Вона пила постійно, не пропонуючи йому. Ні, він би відмовився, останній ковток точно віддав би їй. Але вона пила сама, наче його в машині й не було.
— І довго це ще триватиме? — зірвалось у Оксани.
Це були її перші слова після того, як вони виїхали з дачі. Мовчання Оксани було гірше за крик. Краще б вона кричала. Вони не сварилися, але якщо щось йшло не так, Оксана замовкала на години, а то й дні, усією своєю постаттю показуючи, що Андрій винен. Він визнавав провину, просив вибачення, слухав монотонне дорікання — і вони мирилися.
— Що ти сидиш? Роби щось, — знову накинулася на нього Оксана, ніби це він був винен у заторі на Кільцевій.
Тепер мовчав він. Не знав, що сказати.
— І навіщо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ну ти ладно, а я? Щоб сидіти по той бік паркану, поки ти нишпориш із своєю донькою? Краще б по магазинах пройшлася. Або з Мар’янкою в кав’ярні посиділа, морозива поїла. — Оксана шморгнула носом.
— Ось, заклало. Ще й захворіти від цього кондиціонера не вистачало, — знову пожалілася вона.
Андрій вимкнув кондиціонер.
— Ти що, знущаєшся? За хвилину в машині буде як у духовці. Хочеш, щоб ми тут зварилися чи задихнулися? — спалахнула Оксана.
Андрій не пам’ятав, щоб вона так багато говорила. Це здивувало й насторожило його. Але він нічого не сказав і знову ввімкнув кондиціонер. Попереду між рядами машин йшов чоловік. Не дійшовши до «Тойоти», він сів у авто в сусідньому ряду.
— Бачив? Він ішов звідти. Може, дізнався причину затору? — припустила Оксана.
— Може, — згодився Андрій.
— То чого сидиш? Піди, дізнайся, — не дивлячись на нього, сказала вона.
— Що дізнатися? Затор може простягатися на кілометри. Думаєш, він встиг за півгодини туди й назад? Не думаю. — Андрій глянув на Оксану і знову відчув себе винуватим.
— Ну правда, ми ж не будемо стояти вічно. Рано чи пізно рушимо. Всі сидять і спокійно чекають. Це ж Кільцева, а не якась глуха дорога. Тут половина Києва стоїть. — Андрій замовк. Мовчала й Оксана, дивлячись уперед.
— Гаразд. — Андрій вийшов із машини.
Він озирнувся назад — такі самі ряди авто, як і попереду. Здавалося, чоловік сів у червоне авто. Андрій постукав у скло, і воно опустилося наполовину.
— Вибачте, це ви ходили вперед? Не знаєте, чому стоїмо? — звернувся він до водія.
— Таке відчуття, що вся Кільцева стоїть. Ніхто не знає. Може, ДТП чи теракВін повернувся до машини, де Оксана все ще мовчала, і раптом усвідомив, що ця пробка була останньою краплею у їхніх стосунках — лікування від болю, яке він ніколи не наважувався почати.
