Завтра я скажу йому все
Віталій сидів у кріслі, втупившись у підлогу. Голова дзвеніла після сварки, а в грудях ще клекотів гнів. Він відчував себе збентеженим і ображеним. Віталій повернувся додому пізно, виснажений після важкого дня в офісі. Усе в голові крутилося навколо звітів, дедлайнів і нескінченного стресу. Коли він побачив безлад у квартирі, терпець урвався.
— Соломіє, ну невже так складно прибрати за собою? — вибухнув він, не стримавшись.
Його голос розлігся по кімнаті, і Віталій одразу відчув, як повітря між ними натягнулося, як струна. Соломія відповіла холодно, майже байдуже, але він помітив, як її очі наповнилися сльозами. Хотів щось сказати пом’якше, але слова застрягли в горлі. Натомість продовжував лаятися, виливаючи накопичене роздратування.
Соломія сиділа на краю ліжка, її очі червоніли від плачу, а серце калатало, наче хотіло вистрибнути з грудей. Ще вчора вона була щасливою, а тепер — як у кіно, де героїня розуміє, що її принц — звичайний диванний воїн. Це була чергова сварка, яка, здавалося, хоронила всі її сподівання.
— Чому?! — шепотіла вона, поки світ крутився перед очима. — Чому чоловіки впевнені, що ми їм щось винні?
Кожен день — одне й те саме: він чекав, що вона прибиратиме, готуватиме і ще й усміхатиметься, як маріонетка. А коли вона намагалася пояснити, що теж втомлюється і хоче турботи, реакція була передбачуваною: крик, звинувачення й відчуття, ніби вона йому якийсь борг не віддала.
Її погляд спинився на купі брудної білизни, яку вона збиралася постирати зранку. Але тепер це вже не мало значення. Фрази Віталія гули в голові: «Тобі нічим зайнятись?», «Звісно, знову тільки про себе пам’ятаєш!» Вони стали звичними, як ранковий цибульний запах із сусідньої квартири, але сьогодні залишили особливий гіркий присмак.
— Мені не потрібно виправдовуватись! — прошепотіла Соломія, дивлячись у дзеркало. Її обличчя було втомленим, але в очах блищала рішучість. — Я ж працюю не менше за нього. Мої гроші — мої!
Вона згадала недавню покупку — гарну сукню, про яку давно мріяла. Ця радість тривала недовго. Щойно він дізнався, що вона витратила гроші на себе, почалася чергова істерика: «Егоїстка! У тебе тільки про себе думки!» Ці слова досі відгукувалися болем у душі.
Та найгірше було те, що він навіть не намагався її зрозуміти. Все, що він бачив — власні потреби. Його речі валялися скрізь, але чомусь саме вона мала їх збирати. Ці дрібниці складалися в одну велику проблему, яка роз’їдала їхні стосунки.
— Годі! — промовила вона голосно, міцно стиснувши кулаки. — Я заслуговую на краще. Я не маю бути нічиєю прислугою. Я хочу жити своїм життям, а не відповідати чиїмсь очікуванням.
Соломія підвелася й підійшла до вікна. Вона знала — час діяти. Більше не можна терпіти таке ставлення. Тре повернути собі свободу й право робити те, що хочеться.
— Завтра, — твердо вирішила вона. — Завтра я скажу йому все. Нехай сам вчиться розбиратися зі своїми речами. Нехай відчує, як це — залишитися на самоті.
Ввечері вона довго крутилася у ліжку, не знаходячи спокою. Але тепер думки були не про минуле, а про майбутнє. Соломія уявляла, як почне нове життя: зможе ходити, куди захоче, купувати те, що їй подобається, і не відчувати провини за кожну свою примху. Вперше за довгий час вона відчула легкість, попри складну розмову, яка її чекала.
Знову прокинулася рано, ще до дзвінка будильника. Погляд упав на стопку випрасуваних футболок. «Це останній раз», — подумала вона, складаючи їх у шафу. Сьогоднішній день стане початком нової сторінки. І хай цей шлях буде нелегким, він обов’язково приведе її туди, де вона знайде справжнє щастя — там, де її любитимуть такою, якою вона є.
