Юрій сидів у кріслі, втупившись у підлогу. Голова шуміла від сварки, а в грудях все ще клекотів гнів. Він почувався розгубленим і ображеним. Юрій повернувся додому пізно, втомлений після важкого дня на роботі. Усе його мислення було зайнято звітами, дедлайнами та нескінченним стресом. Коли він побачив безлад у квартирі, нерви не витримали.
— Оленко, ну чому ти нічого не робиш?! — не втримався він. — Тобі що, важко прибрати за собою?
Його голос лунав кімнатою, і Юрій одразу відчув, як повітря між ними стало важким. Ольга відповіла холодно, майже байдуже, але він помітив, як її очі наповнилися сльозами. Хотілося щось сказати, щоб заспокоїти, але слова застряли в горлі. Натомість він продовжував кричати, виливаючи накопичене роздратування.
Ольга сиділа на краю ліжка, її очі були червоні від плачу, а серце билося швидко, ніби намагалося вирватися назовні. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як гнів підіймається зсередини, заповнюючи кожну клітинку тіла. Ще вчора вона була щаслива, але тепер усе змінилося. Це була чергова сварка, яка, здавалося, перекреслювала всі її сподівання.
— Чому?! — шепотіла вона собі, поки голова крутилася від емоцій. — Чому чоловіки думають, що ми зобов’язані їм служити?!
Здавалося, кожен день Ольга стикалася з тією самою проблемою: її хлопець очікував, що вона буде дбати про все навколо нього. А коли вона намагалася пояснити, що так само втомлюється і хоче уваги, його реакція була передбачуваною: крик, звинувачення та образливі слова.
Її погляд впав на купу брудної білизни, яку вона збиралася постирати вранці. Але це вже не мало значення. Фрази Юрія лунали в голові: «Тобі що, більше нічим зайнятися?», «Ну звісно, ти знову про мене забула!». Ці слова стали звичними, як ранкова кава, але сьогодні вони залишили особливо гіркий присмак.
— Я не повинна виправдовуватися! — прошепотіла Ольга, дивлячись на своє відбиття у дзеркалі. Її обличчя виглядало втомленим, але очі блищали рішучістю. — Я ж працюю стільки ж, скільки й він. Мої гроші — мої!
Вона згадала нещодавню покупку — гарну сукню, про яку давно мріяла. Ця мить радості тривала недовго. Як тільки Юрій дізнався, що вона витратила гроші на себе, почалася чергова сцена. «Егоїстка! Ти думаєш лише про себе!» — ці слова досі відлунювали болем у душі.
Але найбільше Ольгу дратувало те, що він навіть не намагався зрозуміти її почуття. Все, що він бачив, — це власні потреби. Його речі валялися скрізь, але чомусь саме їй доводилося їх збирати. Усі ці дрібниці складалися в одну велику проблему, яка роз’їдала їхні стосунки зсередини.
— Годі! — сказала вона вголос, струснувши головою. — Я заслуговую кращого. Я не зобов’язана бути чиєюсь служанкою. Я хочу жити своїм життям, а не підкорятися чиїмось очікуванням.
Ольга підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Вона знала, що пора приймати рішення. Більше не можна терпіти таке ставлення. Треба повернути собі свободу, право розпоряджатися власним життям.
— Завтра, — твердо вирішила вона. — Завтра я скажу йому все. Нехай вчиться сам справлятися зі своїми справами. Нехай відчує, як це — бути самому.
Ввечері вона довго не могла заснути, ворочаючись у ліжку. Думки продовжували кружляти, але тепер вони були спрямовані в майбутнє. Ольга уявляла, як почне нове життя: зможе ходити, куди захоче, купувати те, що їй подобається, і не відчувати провини за кожне своє бажання. Вперше за довгий час вона відчула легкість, попри майбутню важку розмову.
Наступного ранку вона прокинулася рано, ще до дзвінка будильника. Погляд впав на стопку випрасуваних футболок, які вона склала вчора. «Це остання», — подумала вона, кладучи їх до шафи. Сьогоднішній день стане початком нової сторінки в її житті. І нехай цей шлях буде непростим, але він обов’язково приведе Ольгу туди, де вона знайде справжнє щастя — там, де її любитимуть такою, якою вона є.
