У маленькому містечку жила жінка. Звали її Оксана Степанівна. Життя її здавалось гідним і правильним. Хоча родини так і не склалося, дітей не було. Зате була власна охайна квартира, де панували чистота та лад. І робота стабільна – бухгалтер на фабриці меблів.
Дожила Оксана тихо до п’ятдесяти років. Задоволена була своїм життям, особливо порівнюючи із сусідами. Приємно було думати, що в неї все як у людей – адже вона ж добра, нікому зла не бажає.
А от сусіди… Непутящі! На одному з нею поверсі мешкала, наприклад, жінка за шістдесят. І, подумати тільки – в такому віці, а волосся пофарбувала в блакитний! Сороковини вже на носі, а вона в обтягуючих сукнях та джинсах ходить. Увесь будинок сміється. Місцева божевільна, ясна річ.
«Ганьба!» – думала Оксана Степанівна, дивлячись на ту дивну пенсіонерку. І раділа, що вона ж виглядає гідно, як належить її віку.
Про третю сусідку й казати соромно. Двадцять один рік – і вже дитина! Та ще й дівчинці мабуть п’ять. Вочевидь, ще в школі завагітніла. Де ж були батьки? Як виявилось, їх і не було – дівчина жила сама із сестрою. Та ще й з тією блакитоволосою старезною потоваришувала. Поки молода працювала, сусідка дитину доглядала.
Оксану це не дивувало. «Такі люди один до одного липнуть», – думала вона. – «А мене обходять. Бачать порядну людину – і в очі дивитись соромно. Поздороваються в ліфті – і на тім усе».
Останній сусід – чоловік років тридцяти. Вперше побачивши його, Оксана аж здригнулась – увесь у тату! Руки, шия, навіть обличчя… Хіба ж так можна? Звісно, ні! Ще з молодості вона таких осуджувала. Мабуть, нічим більш вирізнитись, крім як шкіру псувати. От, як увагу привернути! Значить, розумом не вийшло. Краще б книжку почитав.
Так розмірковувала вона щодня, стикаючись із сусідами. А повернувшись додому, тихо раділа власній доброчесності. Іноді обговорювала їх із єдиною подругою по телефону. Окрім «татуйованого типу», «раної матері» та «божевільної баби», говорити було ні про що.
Одного вечора Оксана Степанівна поверталась із роботи у жахливому настрої. На фабриці виявилась недостача… Вперше за роки. На кого звалять? Звісно, на бухгалтера! Голова розколювалась від болю, а тут ще й у вухах зашуміло, ноги налилися свинцем.
Леде-леді дійшла до під’їзду й опустилась на лавку. Раптом відчула легкий дотик до руки. З напругою підняла очі – перед нею стояла та сама «блакитоволоса пенсіонерка».
– Що з вами? Вам погано? – турботливо запитала вона.
– Голова… болить… – прошепотіла Оксана.
– Ходімо до Дмитра, він сьогодні вдома. Ви бліда, наче тінь.
– До якого Дмитра? – сплуталась жінка.
– Та він же з вами на одному поверсі. Кардіолог. Невже не знали?
Піднявшись на поверх, сусідка подзвонила у двері. Оксана остовпіла – на порозі стояв той самий «татуйований тип», який, на її думку, не міг бути порядним.
Дмитро виміряв тиск, поклав на диван, дав таблетку. Незабаром біль відступив.
– Обов’язково покажіться лікарю! Навіть таким молодим, як ви, треба стежити за здоров’ям, – усміхнувся він, коли їй полегшало.
– Дякую… – Оксана відчула докір сумління, згадавши, як зневажливо відгукувалась про нього. «Зовнішність – ось весь його розум», – казала вона. А виявилось – лікар, що рятує життя.
– Нема за що. Не хворійте! Як що – звертайтесь.
Повернувшись додому, вона довго лежала, обмірковуючи все. Як помилилась щодо Дмитра… І «божевільна баба» виявилась доброю жінкою.
У двері постукали. На порозі стояла сусідка, тримаючи за ручку дівчинку – ту саму «рано матір», про яку Оксана так погано думала.
– Я просто хотіла дізнатись, як ви. Вибачте, що з Софійкою – Тетяна на роботі… Я вже давно хотіла познайомитись, та боялась вас турбувати.
– Заходьте, чаю поставимо, – несподівано запросила Оксана. – Дякую, що тоді допомогли…
– Що ви! Я ж бачу, коли людині погано. У мене мати хвора була. Чотирнадцять мені було, коли вона злягла… А померла, коли мені за тридцять. Навчатись не довелось, коханого не знала – лише біля неї дні минали. ЛеІ тоді Оксана Степанівна усміхнулась – вперше за багато років по-справжньому – і зрозуміла, що життя навчило її найголовнішому: не судити, поки не пізнаєш людини.
