У невеликому містечку жила собі жінка на ім’я Оксана Василівна. Життя її, на її погляд, було цілком гідним. Правда, сім’ї не склалося, і дітей не було, зате була власна оселя, де завжди панували чистота та лад. І робота пристойна — бухгалтерка на фабриці меблів.
Дожила Оксана Василівна до 50 років тихо й мирно. Її власне життя їй дуже подобалось, особливо на тлі життів сусідів. Приємно було усвідомлювати, що в неї все як у людей. Адже вона ж добра людина, нікому зла не бажає.
А сусіди… Ох, ці сусіди! На одному з нею поверсі мешкала, наприклад, жінка за 60, яка, на жах усіх, пофарбувала волосся у блакитний! Уяви тільки! І ходить у обтягуючих сукнях та джинсах. Усі над нею сміються — місцева божевільна, ясна річ.
«Ганьба!» — думала Оксана Василівна, дивлячись на цю дивну пенсіонерку. І раділа, що вона хоча б виглядає пристойно, як належить у її віці.
Про третю сусідку й говорити соромно — всього 21 рік, а вже дитина! Та ще й дівчинці на вигляд років п’ять. Зрозуміло, ще в школі завагітніла! Де ж були батьки? Як виявилося, їх і не було — дівчина жила сама з дочкою. До того ж подружилася з тією самою блакитоволосою пенсіонеркою, яка дивилася за дитиною, поки молода мама працювала.
Оксану Василівну це не дивувало. «Такі до таких і тягнуться», — думала вона. — «А мене оминають. Побачать порядної людини — і в очі дивитись соромно. Поздороваються у ліфті — і на тім уся розмова».
Останній сусід — чоловік років 30. Коли Оксана Василівна вперше його побачила, мало не впала у непритомність — увесь у татуюваннях! Хіба ж нормальні люди так ходять? Звичайно, ні! Ще з молодості вона осуджувала таких. Мабуть, більше нічим себе проявити, то й шкіру псують. От уваги хоче! Значить, розумом не вийшло — хай би краще книжки читав.
Так міркувала вона щодня, зустрічаючи сусідів у ліфті. А потім, повертаючись додому, тихенько раділа, що вона живе так, як належить. Іноді обговорювала їх із єдиною подругою по телефону. Про що ще говорити, коли «той татуйований тип», «молода мама» та «божевільна бабуся» стали майже єдиними темами розмов.
Якось увечері Оксана Василівна, як завжди, йшла з роботи. Настрій — аж ніякий. На роботі недостача… Перший раз за багато років. На кого звалять? Хто винен? Звичайно, бухгалтер. Голова болить із ранку, а тут раптом у вухах зашуміло, ноги стали ватяні.
ЛеЛегенко допливши до лавочки біля під’їзду, вона знесилено опустилася, але тут до неї торкнулася рука — та сама «блакитоволоса божевільна», яка раптом перетворилася на добру сусідку, і з цього дня життя Оксани Василівни змінилося назавжди.
