Ось історія, переказана по-нашому.
П’ятдесятирічна жінка нарешті стала матір’ю після шістнадцяти років болючих спроб.
Наталка Шевченко, мешканка невеличкого містечка під Житомиром, заздрила кожній мамі, яку бачила на вулиці, в парку, чи у крамниці. Вона мріяла про дитину, але її тіло, ніби зрадник, не слухалося. Проблеми зі здоров’ям стали муром між нею та материнством, і що року цей мур здавався вищим.
Зрозумівши, що сама не зможе завагітніти, Наталка вирішила спробувати ЕКЗ. Перша спроба дала надію, але закінчилась трагедією — викиднем. Серце розривалося, але вона не здалася. За шістнадцять років Наталка пройшла через цю процедуру ще сімнадцять разів. Кожен раз — нова надія, кожен раз — новий біль. Ліки, уколи, нескінченні аналізи стали її життям, а страждання — її супутником.
Лікарі благали Наталку зупинитися. Вони пояснювали, що її імунітет — справжній ворог. Природні NK-клітини в її організмі надто активні — вони сприймають ембріон як загрозу і знищують його. «Це марно, ви тільки мучите себе», — казали вони. Але Наталка була непохитна. Її очі горіли, а голос тремтів від гніву, коли вона вимагала: «Робіть свою справу!» Вона витратила на лікування цілий статок — майже два мільйони гривень, але про здачу навіть не думала.
Диво сталося, коли Наталці було сорок сім. Після чергової спроби вона дізналася, що вагітна. Радість змішувалася зі страхом — а раптом знову не вийде? Під наглядом лікарів вона жила в напрузі, боячись кожного нового дня. Але ембріон ро́вно розвивався, і надія зростала з кожним ударом крихітного серця.
«Мені зробили кесарів розтин на 37-му тижні, — згадує Наталка, її голос тремтить. — Ні я, ні лікарі не могли ризикувати. І ось, завдяки їм, я народила свого хлопчика, свого Дмитрика. Він обов’язково стане великою людиною, бо я чекала на нього так довго, виборювала його кожною клітиною свого тіла».
Під час вагітності Наталка познайомилася з лікарем Олегом Петренком, засновником Центру репродуктивної імунології у Києві. Він став її ангелом-охоронцем, підтримуючи на кожному кроці, проводячи крізь місяці тривог. «Без нього я б не впоралася», — зізнається вона з вдячністю.
Тепер, дивлячись у вічі синові, Наталка не стримує сліз. «Я хочу сказати всім жінкам, які вже втратили надію: не здавайтеся! — каже вона з запалом. — Лише моя завзятість подарувала мені Дмитрика. Кожен раз, коли я дивлюсь на нього, я радуюсь, що не опустила руки. Материнство — це те, за що варто боротися. Повірте, є мрії, які не можна зраджувати!»
Її історія — гімн сили духу. Шістнадцять років болю, сліз і втрат не зламали Наталку. Вона довела, що навіть найтемніша ніч закінчується світанком, а тепер її світанок — це сміх маленького Дмитрика, заради якого вона пройшла крізь пекло.
