“Дачі не буде!”
Оксана щойно вставила ключ у замок, коли відчула — щось не так. Квартира була не порожня. З кухні лунали голоси: чоловічий та жіночий, уже немолодий. Тож свекруха нагрянула у гості. Оксана скривилася. Їхні стосунки завжди були напружені: зовні ввічливі, та з постійними натяками й повчаннями. Дівчина не хотіла зустрічі віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, пройтись до крамниці — нехай сидить собі й іде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Розмова чоловіка з матір’ю звучала дивно. Щось у їхньому тоні здалося підозрілим. Прислухалась — і те, що почула, приголомшило.
— Нічого, скоро Оксанка погодиться на ту дачу, — рівним голосом говорив Андрій.
— Головне, щоб на тебе оформили, — додала свекруха. Оксана мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Та й якщо не вийде — все одно в шлюбі купимо, поділимося. А її квартира після розлучення залишиться їй — це несправедливо. Ми вже два роки живемо у мене, я теж маю право на частку.
Оксана похолола. Яке розлучення?..
— Звісно, я теж так вважаю. Тоді з Мар’янкою зможете взяти щось більше. Як у вас із нею?
Яка ще Мар’янка?..
— Та непогано. Вона хоче, щоб я швидше розлучився, та я пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — тоді й подамо. Оксані скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, вмови́ її перевести все туди. Вона ж довірлива.
Оксана вхопилася за стіну. У вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все: від першої зустрічі до недавнього походу до агентства, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Без слова вона пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину в дверях з’явився Андрій.
— Оксано? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що роблю? — голос тремтів. — Мою квартиру захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А ось фіг! І ремонт я робила на свої — у мене всі чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок закінчився.
Свекруха, почувши її тон, одразу зникла. Андрій почав викручуватися, брехати, заперечувати. Але було вже пізно.
І тут Оксана згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однокімнатну. *«Це твоя опора,* — казала мати. — *Не продавай її ніколи. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися».* Тоді це здавалося зайвим, але тепер… тепер кожне слово лунало як пророцтво.
З Андрієм вона познайомилася через рік після університету. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — *«чоловік має приводити жінку у свій дім».* Оксана здала свою квартиру, гроші ділила: частину на спільні витрати, частину на заощадження.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Андрія. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися у чуже? Але Оксана відмахнулася: *«Я ж тут живу».*
Потім настав холод. Андрій став далеким, дратувався, затримувався. А потім — ніби хтось клацнув — знову став уважним, ніжним. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: *«Твоя квартира — однушка. Потім ще купимо, а зараз потрібна дача».*
Оксана вже майже погодилася. Хотіла зробити чоловікові приємне. Навіть сходила до ріелтора у вихідні й купила торт. Але повернулася додому — і почула те, що почула.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її ні з чим. Як втягнути її гроші у угоду, а потім — розлучитися.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Оксана зібрала речі й пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Дівчина повернулася у свою однушку. Пройшла кімнатою, торкнулася стін, глянула у вікно. Потім сіла на підвіконня й прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найвірніше, що в мене є. А у цьому світі вірність — на вагу золота.
Адже нікому, крім маминих слів і цих стін, вона більше не вірила.
