**Життя з почуттям недосказаності**
— Мам, а де мої м’які іграшки? — Марічка швидко оглянула кімнату, яка за лічені години з затишного гніздечка перетворилась на бездушну клітку. — І на полиці стояли мої іграшки з Кіндеру, теж не бачу!
— Марічко, я їх віддала тіті Олі. У неї онучечка така гарненька, просто розкіш. Тітя Оля розповідала, що її Софійка цілий ранок не відходить від пакета з твоїми іграшками, — почувся мамин голос із сусідньої кімнати.
— Що? Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — зі сльозами на очах Марічка залетіла до мами та майже перейшла на крик.
— Господи, доросла дівчина, а реве через якісь дрібниці. Я віддала їх тіті Олі, у неї онучка, нехай хтось іграшками тішиться. А твої просто стояли і пилюку збирали. Невже в свої сімнадцять ти ще гратимешся, як мала дитина? І годі плакати, наче я твою кімнату цілком подарувала!
— Так я не здивуюсь, якщо наступного разу так і станеться! Прийду — а мене вже виселила якась онучка чи дочка твоєї подруги! — у розпачі вигукнула Марічка і побігла до виходу.
Так завжди. Марічка з п’ятнадцяти років почала підробляти, щоб не просити в мами зайвих грошей на одяг та косметику. І щойно дівчина на першу зарплату купила светр і джинси, мама відразу зробила ревізію в її шафі й вивантажила звідти цілий пакет «непотрібних» речей.
— Тепер ти заробляєш, а у сусідки з третього поверха донька підростає. Сама ж бачила, як вони ледве зводять кінці з кінцями. Тобі що, шкода? — докірливо сказала мама, коли Марічка годинами шукаМарічка подивилася на маму, усміхнулась крізь сльози і прошепотіла: «Давай навчимося розуміти один одного без слів, мамо».





