Щоденник
Сsometimes менi здається, що ми живемо не в квартирі, а в музеї, де кожен предмет – священний. Вже кілька місяцiв я благаю чоловіка зняти хоч якесь помешкання, бо життя з його бабусею – це справжнi пекельнi муки. Вона забороняє чіпати буквально все: ні підлогу помити, ні вазон переставити – одразу скандал. Усе «на згадку», усе «колекційне», а якщо щось зроблю по-своєму – за півгодини весь родичі знатимуть про її «тиск» та «бідне серденько». Дзвонить усім, розповідає, які ми невдячнi.
Перед весіллям ми з Олегом взяли квартиру під іпотеку. Наші батьки тоді дали грошей на власний кут, і я раділа – ось-ось почнеться справжнє життя. Працювали, платили, все було чудово… доки язнайшлася, що вагітна. Це був шок – я ж пила таблетки. Навіть думала про аборт, але Олег та батьки одноголосно: «Ані думки!»
До пологів ще якось викручувалися, але після народження Даринки грошей стало бракувати. Чоловiк метався між роботами, а повертатися до батьків – неможливо: під однойменним дахом мами й тата вже тісниться його брат із дружиною.
Тоді й запропонувала свої послуги бабуся – у неї велика квартира в центрі Чернігова, місця вистачить. Я мало її знала, але приємна жінка, думала. Згодом зрозуміла: це була фатальна помилка.
Спершу ще нічого, а потім почалося. Доторкнутися до шафи – гріх. Поставити чашку не на ту підставку – халепа. Якщо Даринка повзе не туди – у бабусі одразу «прединсульт». І звинувачення: я, виявляється, спеціально підговорюю дитину її дражнити! Коли Олег повертається з роботи, вона влаштовує ціле шоу: я безвідповідальна мати, нешаноблива, не доглядаю за домом. А він? Витріщить очі, похитає плечима – і мовчить. Для нього це норма.
Вже не витримую. Прошу: давай повернемося до нашої квартири. Хай буде важко, але без цього божевілля. Він благає почекати – каже, вийду з декрету, тоді… Але як чекати, якщo кожен день – це битва?
Я запропонувала мінятись ролями – хай він посидить із бабусею, а я піду працювати. Відмовився. Тоді оголосила: якщо за місяць не з’їдемо – забираю дитину та їду до батьків у Івано-Франківськ. Задумався. Чекаю. Не слів – вчинків. Бо моє терпіння на межі.
…Іноді краще бідність, але зі свободою, аніж золоті клітки.
