Я більше не можу жити з бабусею чоловіка. Це справжня каторга!
Іноді здається, що я живу не у квартирі, а в музеї, де заборонено торкатися до будь-чого. Вже кілька місяців я благаю чоловіка зняти хоч якесь помешкання, адже бути під одним дахом з його бабусею — це справжня пекельна мука. Вона забороняє чіпати буквально все, кожну річ, навіть пил не можу витерти без скандалу. Усе «антикварне», усе «на пам’ять», а якщо щось зроблю по-своєму — у неї раптом «серце кольнуло», «тиск підскочив», і за півгодини всі родичі вже знають про це, бо вона обдзвонює кожного зі скаргами, які ми невдячні.
Перед весіллям ми з чоловіком взяли квартиру в іпотеку. Наші батьки тоді подарували чималу суму на весілля, і я була неймовірно щаслива — ось-ось у нас буде свій затишний куток, де я буду господинею. Ми обоє працювали, тягли виплати, і все було добре… доки я не дізналася, що вагітна. Це стало громом серед ясного неба — адже я приймала таблетки. Спочатку був шок, і я навіть думала про переривання, але чоловік і родичі як один сказали: «Ані в якому разі!»
До пологів я працювала, і грошей вистачало. Але після народження Маринки все зруйнувалося — ми залишилися на одній зарплаті. Чоловік, аби прогодувати сім’ю, брався за будь-яку підробітку, не гребував нічим. До моїх батьків я не могла повернутися — у них тісно, а у його батьків уже жив молодший брат із дружиною.
Тоді й втрутилася бабуся. Вона сама запропонувала переїхати до неї — у неї трикімнатна квартира, місця вистачить. Я мало її знала, але перше враження було добрим. Ми погодилися, свою квартиру здали, гроші пішли в борг, стало легше… але не морально.
Спочатку було терпимо, але потім почався справжній жах. У будинку бабусі нічого не можна чіпати. Зовсім. Навіть дитині! Якщо Маринка щось тягне до рук або повзе «не туди» — у бабусі одразу «інфаркт». При цьому вона звинувачує мене, ніби я навмисне дозволяю дитині все хапати, щоб довести її до домовини! Коли чоловік повертається з роботи, вона влаштовує цілий спектакль: я погана мати, не доглядаю дитину, поводжуся зухвало, не поважаю старших. А він? Він лише знизує плечима й робить вигляд, що все нормально. Для нього це, мабуть, звична річ. А для мене — нестерпно. Я на межі зриву.
Я благаю його: давай повернемося в свою квартиру. Хай грошей буде впритул, хай доведеться економити, але хоча б без цього божевілля. Чоловік просить потерпіти. Каже, коли я вийду з декрету — переїдемо. Але як дотягнути до того моменту — не знаю.
Я запропонувала йому помінятися ролями: нехай він сидить з дівчинкою вдома, а я піду працювати. Хай відчує на власній шкурі, як це — провести день із цією «лагідною бабусею». Він відмовився. Тоді я поставила ультиматум: якщо не переїдемо наступного місяця — я заберу дитину та поїду до своїх батьків у Вінницю. Він задумався. І я чекаю. Не слів, а вчинків. Бо більше сил терпіти в мене немає.





