Колись довелося змінити замки, щоб свекруха припинила командувати у нашій хаті.
З чоловіком ми офіційно одружені вже рік. І весь цей час його матір ніби не може змиритися, що її син обрав не за її сценарієм. Вона, бачте, мріяла віддати його за дочку якогось мільйонера, щоб він не лише купався у розкошах, а й тягнув її за собою у той солодкий світ достатку. Звідки в неї такі амбіції — загадка. Насправді ж у нас з чоловіком звичайні доходи: спершу затягнули паски, взяли іпотеку, зараз жили в моїй однокімнатній хаті, а нову здавали. У планах — купівля авто. Все, як у більшості молодих сімей. Без надмірностей, але й не в останній копійці.
Та свекруха наполегливо не бажала приймати реальність і продовжувала плекати свої мрії. Вона не полишала спроб зруйнувати наш шлюб. Її вигадливість вражала: знаходила на сорочках чоловіка сліди губної помади, від одежі пахло жіночими духами, а в моїй сумці раптово знаходилися презервативи. Звісно, це викликало сварки, недовіру, розбірки. На щастя, кожного разу все з’ясовувалося, але осад залишався.
Нещодавно чоловікові запропонували кілька місяців попрацювати у сусідньому місті — відкривали новий напрям, і керівництво доручило йому організувати старт. Це був шанс для кар’єрного зростання, і ми вирішили не відмовлятися. Чоловік поїхав, я лишилася сама й продовжила жити звичним життям.
За кілька днів я почала помічати дивні речі: речі не на своїх місцях, у шафі хтось явно рився. Спочатку подумала, що чоловік приїжджав і щось забрав, адже дорога недалека. Подзвонила йому — він здивувався і запевнив, що до міста не навідувався. За годину він передзвонив. Голос був похмурий, сказав, що швидше за все, це була його мати. Колись, перед нашою спільною поїздкою, він дав їй ключі «на всяк випадок» — і забув забрати назад.
Наступного дня я відпросилася з роботи і першим ділом викликала майстра для заміни замків. Чоловікові пригрозила, що якщо ще раз віддасть ключі комусь — житиме на сходах. Ввечері усе в хаті було на своїх місцях. Отже, це таки була свекруха. Я вирішила перевірити шафи й знайшла… крихітну відеокамеру, заховану на верхній полиці.
Я негайно подзвонила чоловікові. Він спершу замовк, а потім почав сміятися — мабуть, був у шоці. Я ретельно обшукала хату, сподіваючись знайти ще щось, але, на щастя, більше нічого не виявила. Скандалити не стала — чоловік попросив зачекати на його повернення, сам із нею розбереться.
А наступного дня свекруха сама подзвонила. Мабуть, зрозуміла, що ключі більше не діють, і захотіла потрапити до хати. Запитала, чи вдома я, мовляв, хоче «на чай заскочити». Я відповіла, що мене нема, але попити чаю якось із часом обов’язково вийде. За півгодини чоловік подзвонив і повідомив, що мати встигла поскаржитися йому — мовляв, я делесь гуляю, хата пустує.
Нам це вже навіть смішно стало. Ми почали жартувати, гадаючи, скільки ще причин вона вигадає, щоб влізти у нашу хату. І справді — кожного дня вона дзвонила кілька разів: то кур’єр їй ніби привіз посилку за нашою адресою, то вона забула в нас свої окуляри, то просто хотіла принести пиріжки.
Коли чоловік повернувся, вона майже одразу оголосила, що збирається до нас «у гості». Ми її чекали. Вона прийшла, вручила пакет із пиріжками, пішла «руки помити», але прямувала не до ванної, а до спальні. Ми, звісно, одразу пішли за нею. І, звичайно ж, застали її, як вона рилася у шафі. Побачивши нас, вона розгубилася, почала щось незрозуміле лепетати. Чоловік мовчки дістав із кишені ту саму камеру й показав їй.
Тут і почалося. Вона заверещала про мої нібито нескінченні «походи наліво», стверджувала, що я обманюю сина, а він — сліпий і наївний. Навіть розіграла сцену зі сльозами й хапанням за серце. Наостанок грюкнула дверима й пішла з достоїнством образи великомучениці.
Чесно кажучи, у той момент мені схотілося встати і поаплодувати. Такий спектакль — і жодної репетиції. Але це була лише битва. Я добре розумію, що війна ще не закінчилася. Та все ж я рада, що цього разу ми не здались і дали зрозуміти: наша сім’я — не театр абсурду.
