Телефонний дзвінок, що розтяв ранкову тишу, пролунав наче грім серед ясного неба. Олена Василівна Коваленко, сидячи біля вікна з вишивкою, здригнулася й повільно піднесла слухавку. Жіночий голос на тому кінці був схвильований та поспішний:
— Олена Василівна Коваленко?
— Так, я вас слухаю.
— Пробачте за турботу… але я дзвоню через вашого сина.
— З Іваном щось сталося? У дитячому садку?
— Ні-ні! Я кажу не про Івана, а про Богдана.
— Вибачте, але в мене лише один син.
— Богдан Коваленко, 1998 року народження, 15 серпня. У його справі вказані ваші дані.
Олену ніби штовхнули в груди. Названа дата була раною, яка ніколи не загоювалася. Вона глибоко вдихнула:
— Так… тоді в мене народився син. Але він помер через два дні. Він був недоношеним. Якщо це жарт, то він дуже жорстокий.
— Ні! Він живий! Він у дитячому будинку! Я — вихователька там, і… він вірить, що його мама обов’язково знайдеться. Будь ласка, давайте зустрінемося… я більше не могла мовчати.
Рука зі слухавкою тремтіла. Олена мовчки погодилася, призначивши зустріч біля пам’ятника Шевченку. Вона ще намагалася переконати себе, що це помилка, афера. Але серце підказувало: це правда. Вона мусила побачити все на власні очі.
Незабаром вона вже стояла перед літньою жінкою з добрими, втомленими очима. Та представилася — Надія Степанівна, вихователь дитбудинку на вулиці Лесі Українки.
— Я все життя працюю з дітьми. Але своїх не мала. Богданко — особливий. Добрий, розумний, ніжний. Я не могла не спробувати знайти його рідних. У справі — ваша відмова.
— Я не писала жодної відмови!
— Тоді хтось зробив це за вас. Хтось, хто вирішив усе за вашу сім’ю…
Наче підтвердження її страхітливих здогадів, жінка передала фотографію. З неї дивився хлопчик, як дві краплі води схожий на її сина Івана. Тільки в окулярах. Такий самий підборіддя, губи, той самий погляд. Тільки тривожний, ніби з іншого, обманутого дитинства.
Олена задихалася.
— Що з його зором?
— Астигматизм. Нічого серйозного. Але в нього добра душа. Він щодня каже, що обов’язково знайде свою маму.
Олена стискала фото. Вона вже не сумнівалася. Це її син. Її хлопчик. Її кров.
— Ви не уявляєте, що наробили ті, хто відібрав його в мене. Адже я страждала. Я ридала від болю. А він… він був живий!
Не попрощавшись, Олена кинулася до дитбудинку. Там, за металевою огорожею, вона одразу побачила його — сидячого біля пісочниці з книжкою. Богдан. Він. Її син.
Вихователька покликала його на прізвище — Коваленко. Цього було досить. Олена пішла до кабінету директора.
— Я почула своє прізвище і… подумала, може, ми родичі. Хлопчик мені здався дуже знайомим.
— Ви Коваленко? Випадкова зустріч? Дивно. Він оформляється в іншу сім’ю…
— Ви не розумієте. Це мій син.
Директор — Тетяна Іванівна — засумнівалася, але підняла документи. У справі — відмова Олени. Підпис підроблений. Олена впізнала почерк свекрухи — Ганни Миколаївни. Лише вона могла опуститися так низько.
Олена тремтячим голосом розповіла, як сім років тому народила передчасно, як їй сказали, що дитина померла. Але тепер, коли вона побачила фото й почула ім’я — усе стало на свої місця.
Директор вперше подивилася на неї з розумінням:
— Я не віддам Богдана іншій сім’ї. Улаштуйте все, приходьте з чоловіком. Оформимо документи.
На зворотному шляху додому Олена відчувала, як у ній кипить гнів. Хто наважився на таке? Андрій, її чоловік, тоді був зламаний. СторАле вже через кілька тижнів їхній дім наповнився сміхом двох братів, які тепер знали — родинні зв’язки сильніші за будь-які підступи.
