Ось історія, переписана під український колорит:
У липні, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — лишився вдома, “на господарстві”, як кажуть. Усе було звично та спокійно, поки я не повернулась… і не виявила в домі несподівану “гостю”. Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушитись спіднички, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні — племінниця чоловіка, шістнадцятирічна Даринка. Сидить, ніби вдома. Чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу підняв руки:
— Вибач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже тоді здогадувалась, звідки вітер віє. Даринка, донька його сестри Олени, у нас бувала й раніше. Зазвичай, коли в Олени починався новий “роман” чи “терміновий від’їзд”, донька опинялась у нас. Ми не заперечували — розлучена жінка, молода, має право на особисте життя. Але це завжди були одна-дві ночі. А тепер… Дарина завітала, щойно ми з дітьми виїхали, і навіть не збирається повертатись до матері.
Уявіть: двокімнатна квартира у спальному районі Львова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, два невгамовні сини й шістнадцятирічна дівчина, вже не дитина, але ще й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, наша спальня — трохи більше. Перебитися добу-другу ще можна, але жити так — катування для всіх.
У ванній — спідня білизна Даринки: мереживо, тонкі бретельки, усе на виду. У мене хлопці підростають, вже цікавляться дівчатами, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення пов’язувалось із племінницею. Я ввічливо попросила прибрати. Дарина без суперечок усі речі сховала, навіть вибачилась. Взагалі, вона непогана дівчина — допомагає, чемна, відзывлива. Але це поки що тимчасово. А тепер… термін проживання невідомий.
Я підійшла до чоловіка:
— Ваню, вона ж до початку школи поїде? Чи ми і навчання розпочинатимемо з “квартирантом”?
Він тільки плечима знизав:
— Не знаю… Олена мовчить.
Ось і вся відповідь. Матір, виходить, просто віддала доньку на нас, щоб влаштовувати своє кохання. На що живе Дарина, що їсть, чим займається ввечері — їй байдуже. А ми? А ми мусимо викручуватись, щоби не образити, не вигнати, не показати дівчині, що вона тут — зайва.
Я вирішила не спалахувати. Вранці подзвоню Олені, спокійно все обговоримо. Але варто було їй почути тему розмови — дзвінок перервався, і більше не взявся. Трубку скидає одразу, короткі гудки, і, мабуть, мій номер уже в чорному списку. Поїхати до неї? Вона живе на іншому кінці міста, і я впевнена — двері не відкриє. Усе було ясно як день.
Тоді я видохнула і сказала чоловікові:
— Коханий, вирішуй питання із сестрою. Мене вона слухати не хоче.
Він лише похилив голову:
— Схоже, і мене теж… Але куди ж Дарину? Ми ж не виженемо дитину? М
Ні, звісно. Дарина росла без батька, матір теж не дуже турбувалась. Ми їй усе дитинство допомагали: на Дні народження — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — рідня. І якщо прихистити на кілька днів — це одне, а ось жити місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.
А Олена? Вона насолоджується новим романом. То в ресторані, то в кіно, то, може, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Дарина — з нами, а значить, проблеми немає.
І що тепер? Взяти Дарину за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб ділити спальню з третьою людиною. Діти й так на нервах — режим збитий. А в Дарини, до речі, свій вік, свої настрої, музика, дзвінки, душ по три рази на день, безкінечні сторис…
Я не знаю, що робити. Дарина не винна. Але бути заміною матері я не підписувалась. Поки що просто чекаю, щоб в Олени вистачило сумління згадати, що в неї є донька. Сподіваюсь, не надто пізно.
