Зрада в тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Соломія підходила до затишної кав’ярні в центрі Львова, коли до неї донеслися знайомі голоси, що пройняли її, ніж удар ножем. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров застигла в жилах.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Дмитро, нахиляючись до вуха Оксани, найкращої подруги Соломії. Його голос був солодким, майже змовницьким. — Поїдемо до мене. Соломія все одно не повернеться до ночі, — він самозадоволено хмикнув, ніби святкував перемогу.
Оксана відповіла з легким глузом, але в її тоні промайнули сумніви:
— А як же Соломія? Що, в вікно вистрибувати?
— Навіщо в вікно? — Дмитро впевнено обійняв її за талію. — Якщо ти згодна, я просто вкажу їй на двері.
Соломія завмерла, ніби світ навколо розсипався. Вона знала Оксану — її вільні звички, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Дмитро… Три роки разом, три роки надій на родину, на пропозицію, якої вона чекала. Рік із них вони жили у його новій квартирі в центрі, купленій у іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе лежало на Соломії. Вона тішила себе думкою, що загс — це формальність, що їхнє кохання вище паперів.
Тепер же луна спала з очей. Усе було брехнею. Родини не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки не знайде когось «кращого».
Півроку тому померла мама Соломії. Тоді її вразила холодність Дмитра. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг із організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли будинок продаси, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різнуло її, як лезо. Але вона виправдала його: стомився, помилився, не те мав на увазі. Дмитро завжди був мовчазним, замкнутим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Оксана сміялася разом із усіма, киваючи, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Соломія не стала чекати продовження. Серце билося, сльози пекли очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксистам так розпачливо, ніби від цього залежало її життя. Автомобіль зупинився, Соломія скочила на заднє сидіння, намагаючись не оглядатися, ніби за нею гналися.
— Швидше, швидше! — крикнула вона, ляскаючи водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засвітився — дзвонив Дмитро.
— Ти де? Я тут один, як дурень, усі тебе питають! Ти ж мала вже приїхати, що трапилося? — його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула його у вікно. Сльози полилися рікою, ніби в неї забрали усе. Вона ридала, захлинаючись, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Автомобіль мчав вперед. Соломія, трохи заспокоївшись, раптом усвідомила, що не назвала водію адресу.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, витираючи сльози.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не міські вулиці, а темна ґрунтова дорога.
— Додому? Куди додому? — її голос затремтів від страху.
— Тобі адресу сказати? — водій відповів різко, майже з глузом.
— Зупиніться! Зараз же зупиніться! — закричала Соломія, паніка охопила її.
— Прямо у полі? — він розсміявся. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла все цьому незнайомцю, і тепер він знав, що вона сама, беззахистна. Викине її у лісі — і ніхто не пошукає.
Соломія в розпачі смикнула дверну ручку, але в темряві, з тремтячими руками, не могла її знайти. Сили покидали її, сльози знову полилися — тепер тихо, безнадійно. «Хай буде, що буде, — подумала вона. — Хай цей маніяк робить, що хоче. Більше немає ні болю, ні зрад».
Машина різко гальмує. Водій мовчки підійшов до її дверей.
— Виходь, — сказав він.
— Не вийду! — раптом у Соломії спалахнула іскра. Вона вирішила боротися. Жити.
— Не маячся, Соломіє, — спокійно промовив водій.
Вона підвела голову і вперше подивилася на нього.
— Богдане? — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Перед нею стояв її однокласник, Богдан, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті миготіли уривки: після випускного він поїхав, мав успіх десь у іншому місті.
— А ти думала, хто? — усміхнувся він знайомою теплою посмішкою.
— Ти… таксист? — недовірливо спитала вона.
Богдан смБогдан сміявся, а його очі сяяли знайомою добротою, мов ті зірки, що освітлювали їхню дитячу дружбу.
