Удар по родині: «Він привіз замість мене іншу»
Соломія поїхала до батьків у село — на кілька тижнів відпочити, перевести дух, набратися сил після безсонних ночей з малим. Чоловік Тарас мав приїхати на вихідних, як завжди, щоб забрати її назад у місто. У суботу зранку вона зібрала картоплю, склала речі, прибрала сина й сіла біля вікна чекати. Коли у двір заїхала машина, вона зраділа, але замість Тараса з салону вийшов його дід — Іван Петрович.
— А де Тарас? Не зміг приїхати? — здивовано запитала Соломія, виходячи йому назустріч.
Дід був похмурий. Не став тягнути:
— З ним усе гаразд. Але тобі треба дещо знати… Краще, щоб ти почула це від мене.
Соломія миттєво напружилась. Усередині похололо. Вона приготувалася до найгіршого.
Доля Тараса змалку була нелегкою. Батько пішов, коли хлопчику було три роки, зустрів іншу. Мати, що працювала у шахті, не впоралася сама й віддала сина на виховання своїм батькам. Ті щойно пішли на пенсію, почувалися ще міцними й з головою пішли у турботу про онука. Вони ростили його з любов’ю, як рідного сина, і коли він виріс, все одно бачили в ньому того малого хлопця, що бігав подвір’ям.
Тарас навчався, здобув освіту, влаштувався в офісі великої фірми. Одного разу захворів і пішов до лікаря — там і побачив її. Молода медсестра, скромна й світла, наче промінь сонця. Її звали Соломія, вона була з села, навчалася в училищі, ділила зняту кімнату з подругою. Зав’язався роман. Тарас познайомив Соломію не з батьками, а з дідусем та бабусею — з матір’ю й вітчимом стосунків у нього не було. Старі прийняли дівчину тепло, а після весілля запропонували жити з ними. Другий поверх був вільний.
Соломія швидко влилася в родину. Тиха, працьовита, добра. Через два роки у них народився син. Тарас був щасливий — спочатку. Але малий виявився неспокійним. Плакав уночі, плутав день із ніччю. Тарас пішов спати в іншу кімнату. Потім усе частіше затримувався на роботі. Соломії стало самотньо. Вона відчувала відчуження, але не скаржилась — ні чоловіку, ні старшим.
Одного разу, не витримавши, вона вирішила поїхати до батьків. Сказала Тарасові, що пробуде там кілька тижнів. Той, на її подив, дуже швидко погодився. Надто швидко. Вона намагалася відігнати підозри. Та даремно.
Минув тиждень. І ось додому до Івана Петровича й Ганни Михайлівни Тарас прийшов не сам, а з дівчиною.
— Знайомтеся, це Аліна, — бадьоро представив він високу білявку з яскравим макіяжем.
— А це ще хто? — насупився дід.
— Моя дівчина. Тепер вона житиме зі мною тут.
— Тарасе, ти здурів?! А як же Соломія й онук? — втрутилась бабуся.
— Ми з Соломією розлучаємось, — холодно кинув він.
Аліна крокнула вперед:
— Ну що, тут стоятимемо? Ходімо, Тарас. Нас тут не чекають.
— Правильно, — суворо відповів Іван Петрович. — У цьому домі вам немає місця.
Наступного дня дід із правнуком поїхав по Соломію. Вона спочатку здивувалась, що приїхав не чоловік, занепокоєно запитала:
— А Тарас?.. Він що, захворів?
— Просто зайнятий, — відмахнувся Іван Петрович. Але, дочекавшись моменту, розповів усе.
Соломія заплакала. Сльози текли беззвучно, без істерик — наче вона вже давно все зрозуміла і лише чекала підтвердження.
— Ти у нас не гостя, ти — мати нашого правнука, — сказав дід. — Нікуди ми тебе не відпустимо. Тут і робота є, і школа поруч. Живи.
Пізніше з’ясувалось: Тарас зняв квартиру для себе й Аліни, повністю забувши про сина. Жодної копійки допомоги. Лише байдужість.
— Я не можу сидіти у вас на шиї, — сказала одного разу Соломія. — Мені треба шукати роботу. Але син ще малий.
— Підеш завтра і подаси на аліменти, — твердо сказав дід. — Нехай відповідає за дитину. Не хоче добровільно — буде за законом.
Тарас розлютився. А Аліна шипіла:
— Може, ще тест ДНК зробимо? Раптом це не твій син?
Тарас мовчав. Він знав — його.
— Нічог— Нічого, — продовжувала вона, — твої старики не вічні, і ми виженемо цю вискочку, коли вони підуть.
