Зрада в тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Соломія вже підходила до затишної кав’ярні у центрі Львова, коли її вузь пролунали знайомі голоси – гострі, як ніж по серцю. Вона уповільнила крок, відчуваючи, як кров холоне в жилах.
— Забудь про цей ювілей, – шепотів Олег, нахиляючись до вуха Оксани, найкращої подруги Соломії. Його голос був солодким, майже змовницьким. – Поїдемо до мене. Соломія таки не повернеться до ночі, – він самовдоволено хмикнув, ніби вже святкував перемогу.
Оксана відповіла з ледь помітною насмішкою, але в її тоні прослизали сумніви:
— До тебе? А коли Соломія повернеться? Хочеш, щоб я з вікна стрибала?
— Навіщо з вікна? – Олег впевнено обійняв її за талію. – Якщо погодишся, я просто покажу Соломії на двері.
Соломія завмерла, ніби світ навколо розвалився. Вона знала Оксану – її вільні погляди, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олег… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили у його новій квартирі в центрі, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут – все лежало на плечах Соломії. Вона тішила себе думкою, що ЗАГС – це формальність, що їхнє кохання вище за папірці.
А тепер пелена спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього – лише тимчасова опора, поки не знайде когось «кращого».
Півроку тому померла мати Соломії. Тоді її вразила холодність Олега. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли продаси будинок, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, як лезо. Але вона виправдала його: стомився, обмовився, не те мав на увазі. Олег завжди був мовчазним, замкнутим. «Все в собі тримає, – хвалилася вона подругам. – Такий не зрадить». Оксана сміялася разом із усіма, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Соломія не стала чекати продовження. Серце билося, сльози пекли очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксі з такою силою, ніби від цього залежало її життя. Машина зупинилася, Соломія стрибнула на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, ніби за нею женуться.
— Швидше, швидше! – крикнула вона, ляскаючи водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засвітився від дзвінка. Олег.
— Ти де? Я тут сам, як дурень, усі питають про тебе! Ти мала вже приїхати, що трапилося? – його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула у вікно. Сльози потекли рікою, немов у дитини, в якої відняли все. Вона ридала, захльоВона вперше глибоко зітхнула, відчуваючи, як важливі речі повертаються на свої місця.
