Зрада з виглядом з вікна
Наталя метушилася по квартирі, наче заперта в клітці звірина. Її турбувала поведінка чоловіка. Останніми днями Віктор став незвично уважним: прибирав, готував смачні вечері, ніс квіти. Всі ці ознаки турботи лише тривожили. «Він явно щось приховує»,— промовила вголос Наталя, підійшовши до вікна. Погляд мимоволі впав униз — і серце стиснулося. Вона рвонулася назад. «Невже він на таке здатний?» — прошепотіла, не вірячи власним очам.
У цю мить за спиною пролунав жіночий голос. Це була його дружина — Оксана.
Віктор стояв біля вікна, спостерігаючи, як їхня сусідка Наталя вигулює свого малого песика. Оксана підійшла, теж глянула на двір і миттєво знервувалася.
— Про що замислився? — запитала вона з ледом у голосі.
— Про роботу,— зітхнув він, уникаючи її погляду. — Один співробітник накоїв, тепер усім доводиться виправляти.
Вона прискіпливо подивилася на чоловіка. Щось у його тоні й виразі обличчя зраджувало брехню. Але лише кивнула і пішла на кухню.
Віктор відчував, як у ньому клекоче дратівливість. Оксана останнім часом діяла йому на нерви: стала гострокутною, дріб’язковою. Він почав шукати тепло на стороні. І знайшов — у Наталі. Вона була тихою, усміхненою, мешкала одним поверхом вище.
Того вечора на роботі зник світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав вдома, потім вийшов прогулятися. Наталя якраз була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалася розмова. Закінчилося все візитом у кав’ярню. А потім — її квартира.
Вранці він прокинувся із тягарем провини. У домі висіло їхнє весільне фото, де вони з Оксаною — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вірності. «Назавжди» — зараз це слово дзвеніло глумом.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Оксаною. Коли вона прийшла з роботи, втомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв із напруженою посмішкою, прокручуючи в голові минулі події.
За кілька днів у нього випав вихідний. Він уникав Наталю, почувався брудним. Але його тягнуло до неї, як магнітом. Коли Оксана пішла на роботу, він знову опинився у квартирі сусідки.
Оксана помічала зміни. Віктор став надто слухняним, але водночас віддаленим. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він нишком спостерігає за Наталею з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал розірвався на кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Віктор завмер. Потім почав лепетати безглузді виправдання, але було вже пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно, поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Оксана вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос пролунав на сходовому майданчику:
— Наталко… Впустиш? Вона мене вигнала…
Наталя, мабуть, не чекала такого розвороту, але після паузи двері відчинилися.
А по Оксаниних щоках котилися сльози. Не від болю — від розчарування. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: «Краще вже бути самій, ніж із тим, хто так легко зраджує». А завтра… вона заведе кота. Чи собаку. Вони, принаймні, вірніші за більшість людей.
