Щоденник: Шлях одного оману
Ми зустрілися тоді, коли кожне кохання здається доленосним. Віталій був незграбним, худим хлопцем із гітарою за спиною та зім’ятим зошитом у руках, де його вірші були виведені неакуратним почерком. Він чекав на мене біля під’їзду після школи, роблячи вигляд, що опинився тут випадково, але посмішка його завжди була дитячо щирою.
— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Навіть якщо голос його був фальшивим, а вірші — надто солодкими. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, а він — до технічного у Луцьку. Але Віталій продовжував писати. Іногда дзвонив на чергову в гуртожиток, іноді надсилав зім’яті листівки з підписом: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадках, витрачаючи останні гроші, щоб провести разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я захворіла, і він з’явився під вікнами з термосом та ліками о третій ночі. Шепотів через шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратись». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Віталій зробив мені пропозицію — просто, без кілець та квітів, на тій самій лавочці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і в його очах був той самий вогонь, що й у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.
— Клянусь урочисто!
Ми планували переїхати до Києва, але мати Віталія важко захворіла. Залишилися в нашому рідному Тернополі. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Все було тимчасовим. Як нам здавалося. Але тимчасове стало постійним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофона. Коли Віталія вперше преміювали, він повів мене у ресторан, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплату. «Зате гарно», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Віталій мріяв про руду доньку, схожу на мене. Але народився син. Він прожив лише 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли сумувати разом. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через кілька років Віталія підвищили, але йому й цього стало замало. Пішов з роботи, вирішив відкрити свою справу. Сказав: «Я знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб по сезону, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблені страви, запрошувала до театру, планувала сімейні зустрічі. Він лише відмахувався: «Потім». А потім так і не наставав.
Мати все частіше казала: «Оленко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Віталій відводив очі. На мої спроби поговорити він відповідав коротким «ні» і замикався в собі.
— Пройшло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я зніяковіла:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Оленко. Не треба.
Він пішов із-за столу. А я залишилася в цій розкішній кухні, з дорогим посудом і відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Орест. Його Віталій привів сам — як бізнес-партнера. Статний, ввічливий, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.
— Віталій казав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Мондріана.
Орест посміхнувся:
— Тоді обговоримо Мондріана. За кавою?
Я не відреагувала. Але Орест не здався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Віталієм:
— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він хороша людина, Оленко. І ти йому подобаєшся.
Я завмерла. Він дивився на мене без краплі болю. Спокійно. Ніби готував цей момент.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Просто хотів, щоб ти не залишилася сама.
Я засміялася. Гірко. Майже боляче:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватись зрадником?
Він мовчав. Телефон завибри— Іди, — прошепотіла я. — Вона чекає.
