**Щоденник розчарувань: ціна кохання**
Скільки років ми з Петром мріяли про дитину, але доля була неласкавою — вагітність так і не наступала. Рішення взяти дитину з інтернату прийшло саме собою, ніби єдиний вихід. Шлях виявився важким: нескінченні перевірки, папери, очікування. Досі пам’ятаю наш перший візит до дитячого будинку у сусідньому місті. Очі дітей, повні надії та страху, дивилися на нас, наче благали забрати їх з собою. Серед них була Олеся — дванадцятирічна дівчинка з темними косами та глибокими блакитними очима, наче жива копія моєї покійної сестри. Серце стиснулося від ніжності. Петро мріяв про сина, але Олеся відразу підкорила нас обох. Вона раділа кожному нашому візиту, тягнулася до нас, як до рідних.
Дізнавшись від директора, що Олесю вже п’ять разів усиновлювали та повертали назад, я ледве стримала сльози. «Вічний інтернатник», — так її називали. Причини повернень були неясними, але я не вникала в деталі. Моє серце не витримувало думки, що дитина стільки разів була зраджена тими, кого встигла полюбити. Ми з Петром вирішили: Олеся стане нашою донькою, і більше ніхто не зможе її віддати.
Поки чекали на підтвердження документів, ми частіше забирали Олесю додому. У нашій трикімнатній хрущовці для неї приготували окрему кімнату — мрію будь-якої дитини, що не мала власного куточка. Олеся була в захваті, а ми оточували її теплом, намагаючись загоїти її рани. І тоді вдарило диво: я дізналася, що вагітна. Було схоже на благословення — таке часто буває з тими, хто бере прийомну дитину. Ми з Петром раділи, але про Олесю не забули. Вона вже стала частиною нашої родини.
Опіка нарешті дала дозвіл, і Олеся назавжди покинула інтернат — так ми думали. Психолог радив розповісти їй про майбутню сестричку, щоб підготувати. Ми наважилися. Казали, що скоро у неї з’явиться молодша сестра, що ми любитимемо їх обох, що вона назавжди наша донька. Але коли дійшло до того, що кімнату доведеться ділити, коли сестричка підросте, обличчя Олесі змінилося. Погляд став холодним, майже ворожим. Вона мовчки встала й вийшла, не дослухавши.
З того дня Олеся поводилася дивно. Щойно ми поверталися додому, вона кидалася обіймати нас, стискаючи руки так міцно, наче боялася, що ми зникнемо. Іногда підбігала ззаду, обхоплювала за шию, що я ледь дихала. «Я тебе люблю, мамо», — шепотіла вона, але очі були порожні, а зуби скреготали. Я відповідала ласкою, але Петро тривожився все більше. Психолог, до якого ми звернулися, провів кілька сеансів і запевнив, що дівчинка просто боїться втратити увагу через сестричку. «Нічого страшного, приділяйте їй більше часу», — сказав він.
Пекло почалося, коли народилася Маринка. Дівчинка з’явилася раніше терміну, постійно плакала й вимагала уваги. Щоб не турбувати Олесю, ліжечко поставили у нашій спальні. Я розривалася між доньками, виснажуючи себе. Петро допомагав: водив Олесю до школи, читав їй на ніч. Спочатку все було спокійно. Але потім я помітила: варто лишити Маринку з Олесею наодинці, як сестричка починала ревти. Я бігла до кімнати й бачила, як Олеся «доглядає» за нею. А одного разу увійшла якраз тоді, коли вона затискала Маринці носик, тримаючи її обличчя пальцями. Побачивши мене, відпустила, і дитина, ледве дихаючи, закричала. Я, тремтячи, підхопила Маринку, намагаючись зрозуміти, що сталося. Олеся мовчала, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима — порожніми, без жодного каяття.
Ввечері Петро спробував поговорити з Олесею. Після довгих спроб вона пробурмотіла, що «витирала Маринці носик». Виправдання звучало дивно, але психолог знову запевнив: «Їй бракує любові». А незабаром стався новий випадок: я застала Олесю біля ліжечка з пляшечкою окропу, яку вона намагалася дати Маринці. Вона знову мовчала, спостерігаючи за нашою реакцією. Я подивилася їй у вічі й уперше побачила не дитину, а холодну, жахливу пустоту.
Час минав, Маринка підростала, ставала спокійнішою. Олеся, здавалося, звикла, але я більше не лишала їх удвох. Влітку планували поїздку на море — першу для Олесі. Але з Маринкою їхати було ризиковано, і я м’яко пояснила це доньці. Олеся вибухнула. Вона не просто плакала — вона вила, як поранена звірюка, билася об підлогу, не слухаючи нічого. Я була в жаху. Психолог, на диво, знову не побачив проблеми, порадивши більше уваги. Ми з Петром переглянулися: цього фахівця треба було змінити.
Того вечора, коли Петро поїхав у відрядження, я сама клала Олесю спати. Дві години читала, говорила, намагаючись зрозуміти, що у неї в душі. Мені навіть здалося, що я несправедлива до неї, що вона просто крихка дитина, яка страждає від ревнощів. А потВони з Петром більше ніколи не бачили Олесю, але її холодний погляд у вікно назавжди залишився у їхніх серцях.
