Зустрів свою колишню через 30 років у продуктовому магазині, біля каси. Викладаю свій кефір з шинкою та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене, питає: «Це все?» І відкидає фарбоване чубчик. Знайомий жест. Але я б так і пішов, якби не глянув на бейджик, який носять усі касирки. Мар’яна Шевченко.
— Мар’яно, це ти?
Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Боже ж ти мій! Олесь?
— Ага, я. Не сподівався зустріти тебе ось так.
…Літо 1991 року. Ми з Мар’янкою йдемо Києвом, неділя. Вона в короткій чорній спідниці, худа. У неї гарні ноги, трохи розхристана хода і постійна легка посмішка. Вона ніби від мене вислизає, а я намагаюся її впіймати. Мар’янка дико сексуальна, чоловіки озираються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Мар’яна посміхається:
— На мою думку, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Вона закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять немає, тому у неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки і ці нігті теж зводять мене з розуму.
Мар’яна рішуче каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього лише десять гривень. Я збирався прожити на них тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе, мабуть, коштує незвісно скільки, схоже, воно кооперативне, розоришся. Але роблю байдуже обличчя: звичайно, пішли! Сам думаю: лише б вистачило, лише б вистачило…
У кафе Мар’яна замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвести Мар’янку до себе на ніч. Але раптом заграла група «ВІА Гра». Вона схопилася і почала танцювати під неї одна, запально. Усі товстунки навколо витріщилися на неї, забувши про горілку з закускою. А Мар’яна ще й підспівувала: «Мій… мій… мій… лагідно, ніжно…» Здавалося, вона почувала себе зіркою.
Грошей ледве вистачило, але Мар’яна ледь помітно кинула гривню на стіл:
— Гаразд, гуляємо! Ну, що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Мій… мій… мій…» — дзвеніло в моїй щасливій п’яній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Мар’яна кинула мене:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось страшно їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять. Переді мною сиділа повна Мар’яна, касирка Мар’яна.
— Пам’ятаєш, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Вона нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді читаю тебе, ти молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Мар’янку. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як не смішно, там було саме десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це вже зовсім не ті десять гривень, не посидиш у кафе з українським шампанським. Музика стихла, Мар’янка стала товстою, її життя завершується біля каси, під акомпанемент штрих-кодів. Туга.
А через пару днів я зайшов у той самий супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. Без ясної мети.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Підем! Я попрошу Наталку посидіти на касі.
Мар’яна накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я була дурною тоді, вибач…
— Мар’яно, це зараз не має жодного значення. Тридцять років минуло. У мене третій шлюб, у мене троє дітей.
І Мар’янка усміхнулася — як тоді:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене шкодуєш, так? Думаєш — от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоплю.
— Ну, не те щоб…
— Я бачу. Шкодуєш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моє щастя»? Розумієш, це не дурість. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже міняється, уявлення про нього. Вже двадцять п’ять років я заміжня за дуже хорошою людиною, Дмитром. Так, він простий, у нього немає музичного слуху, він хропить по ночах. Але він класний автослюсар, він склав піч на нашій дачі, він взагалі вміє все. У нас доросла донька, красунІ в її посмішці я побачив ту саму дівчину, яку колись кохав, а тепер, нарешті, зрозумів, що її щастя завжди було простішим і щирішим, ніж я собі уявляв.
