**Зустріч із долею**
Село Боровиця, заховане серед вікових сосен під Житомиром, зустріло морозяним ранком. Завтра мені доведеться знайомитися з майбутньою свекрухою, і я, Соломія, хвилювалася, мов перед іспитом. Мої заміжні подруги, намагаючись підтримати, лише додали тривоги:
— Тримай голову високо, ти ж не з підзамка!
— Не дозволяй свекрусі командувати, відразу покажи хватку!
— Добрих свекрух не буває, пам’ятай це!
— Це ти їх осчастливила, а не вони тебе!
Ніч минала без сну, а до ранку я виглядала так, наче пережила пекло. Ми з Олексієм, моїм нареченим, зустрілися на пероні. Дві години в електричці тяглися вічністю. Вийшовши з поїзда, ми рушили через невеличке містечко, а потім — крізь засніжений ліс. Морозне повітря пахло хвоєю та Різдвом, сніг скрипів під ногами, а сосни шепотіли над головою. Я почала мерзнути, але незабаром у далині з’явилися стріхи Боровиці.
Біля калітки нас зустріла невисока жінка у старенькому кожусі та вицвілому хустці. Якби вона не гукнула, я б пройшла повз.
— Соломійко, серденько, я Ганна Іванівна, мати Олексія. Давай знайомитися! — вона зняла потерту рукавицю та міцно стиснула мою долоню. Її погляд, гострий і пронизливий, ніби просвічував мене наскрізь. Вузькою стежкою поміж заметів ми увійшли до старої хати, збудованої з почорнілих колод. Всередині було затишно, грудка палала жаром.
Ніби опинилася у минулому. За вісімдесят кілометрів від Житомира — і ні водопроводу, ні нормального туалету, лише вишок у дворі. Радіо? Не в кожній хаті. Напівтемряву розганяла бліда лампочка.
— Мамо, давай світло ввімкнемо, — запропонував Олексій.
Ганна Іванівна наморщила брови:
— Ми не панують, щоб при світлі сидіти. Невже боишся борщ мимо рота пронести? — але, глянувши на мене, пом’якшала. — Гаразд, сину, зараз запалю, забулася я.
Вона повернула лампочку над столом, і тьмяне світло осяяло кухню.
— Голодні, мабуть? Юшку варила, прошу до столу! — заметушилася вона, розливаючи гарячу страву.
Ми їли, обмінюючись поглядами, а вона примовляла ласкаві слова, але її погляд, наче ніж, розкривав мою душу. Я відчувала себе під прицілом. Коли наші очі зустрічалися, вона починала клопотати: то хліб наріже, то дрова підкине.
— Чаю поставимо, — дзвеніла вона. — Чай не звичайний, з брусничкою. До нього варення з суниць — і хворобу прогнати, і серце зігріти. Частуйтеся, гості дорогі!
Мені здавалося, що я потрапила у казку ще з козацьких часів. Ось-ось увійде режисер і крикне: «Знято!» Тепло, смачна їжа та солодкий чай розслабили мене. Хотілося впасти на подушку і забутися, але Ганна Іванівна мала інші плани.
— Діти, побіжіть у крамницю, купіть півкілограма тіста. Пиріжків напечемо, увечері родина приїде: сестри Олексія, Віра з Катрею, та Єлизавета з Житомира з нареченим. А я капусту обсмажу, картоплю зварю.
Поки ми вдягалися, вона витягла з-під ліжка величезний качан і, шинкуючи його, примовляла:
— Пішов качан на стрижку, обстригся в кочеріжку.
Йдучи селом, всі клонилися Олексію, чоловіки знімали шапки, провожаючи нас поглядами. Крамниця була у сусідньому селі, а дорога вела крізь ліс. Сніг блищав на сонці, але до вечора світло померкло — зимовий день короткий. Повернувшись, Ганна Іванівна оголосила:
— Лепі, Соломійко. Я піду в город, сніг утопчу, щоб миші кору не гризли. Олексія візьму, нехай лопатою попрацює.
Я залишилася з горою тіста. Знала б, що ліпити доведеться, не брала б стільки! «Почнеш — зробиш, — підбадьорювала свекруха. — Початок важкий, а кінець солодкий». Пиріжки виходили невдалі: один круглий, інший довгий, один з горою начинки, інший порожній. Намучилася я, доки все виліпила. Пізніше Олексій зізнався: мати перевіряла, чи гожуся я йому за дружину.
Гостей набилося — не продохнути. Всі світловолосі, з блакитними очима, всміхаються, а я ховаюся за Олексія, соромлюся. Стіл винесли на середину, мене посадили на ліжко з дітьми. Ліжко скрипке, коліна ледКуди ж вони поділися, ті пишні зразки господарства, про які мені так багато розповідали?
