Серце, повне котів: зустріч, що змінила все
Оксана рідко навідувалася до рідного села на березі Дніпра, за годину їзди від Черкас. Після школи вона подалась у місто, а візити до рідних країв можна було перерахувати на пальцях. Життя постійно підкидало причини не їхати. Востаннє вона була тут на похоронах батьків та на день народження молодшої сестри Надійки, яка залишилась у батьківській хаті. Телефонні розмови з сестрою пробуджували в Оксані тоску за юністю, за безтурботними днями. Цього літа вона наважилася: діти й онуки роз’їхалися, а їй, самотній пенсійниці, хотілося вдихнути повітря дитинства, пройтись босоніж по м’якій траві, пожити у рідних стінах, хоч і недовго.
Надійка давно запрошувала сестру погостити, відволіктися. Літо було ягідним, а незабаром підуть гриби — заготовляй на зиму, не ледачи! Чим потім гостей пригощати та сама насолоджуватися, згадуючи рідні місця. Хати у селі стояли міцні, вулиця заставлена цегляними двоквартирними будинками — спадок часів, коли колгосп процвітав. Голова, фронтовик і герой, зробив село зразковим: збудував клуб, лікарню, школу — найкращу в районі. Його й досі згадували із теплом.
Оксана йшла вулицею, не поспішаючи. В одній руці — старий чемодан, через другу перекинута плахта. Місцеві віталися, і вона відповідала, хоч облич і не впізнавала. Її, мабуть, теж не пам’ятали, але ж у селі так заведено — чужинця без уваги не залишати.
— Оксанко! Це ж ти?! — почувся зойк біля сільмагу.
Оксана поставила чемодан і вдивлялася у жінку.
— Мар’янко! Іванівно! — Вона радісно посміхнулася, впізнавши подругу дитинства.
— А я дивлюся — ти чи не ти? — защебетала Мар’яна. — Зразу тебе примітила, ще на початку вулиці! Надовго до нас?
— Як піде, — ухильливо відповіла Оксана, знизуючи плечима.
— Ох, новин у нас повно! Заходь, побалакаємо! — Мар’яна сяяла, заряджаючи усіх радістю.
— Та тебе й не переслухаєш! — засміялася Оксана, підхоплюючи її настрій.
З магазину вийшов похилий чоловік із невеликим пакетом. Проходячи повз, він ледь помітно вклонився обом. Оксана відповіла кивком і усмішкою. «Сорочка чиста, але м’ята, борода й вуса сиві, акуратно підстрижені, — помітила вона. — Видно, недавно самотнім став».
— Хто це? — запитала вона у Мар’яни, коли чоловік відійшов.
— Це Тарас, ветеринаром у нас був, — махнула рукою подруга. — Гарний чоловік, а як на пенсію вийшов, ніби з глузду з’їхав. Дружина його покинула, у місто подалась. А він тепер з котами живе, усю пенсію на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалічених. Лікує їх, навіть операції робить, кажуть!
За тиждень Оксана знову зустріла Тараса у тому ж сільмазі. Купувала борошно для пирогів, але п’ятикілограмовий мішок виявився несподівано важким. Вона поставила його на лавку, щоб перепочити.
— Давайте допоможу, — почувся тихий голос. Тарас стояв поруч. — Нам по дорозі. Ви несіть мій пакет із підгузками, а я ваш мішок.
— Підгузки? — здивувалася Оксана. — Вам-то навіщо?
— Не мені, — зніяковів Тарас. — Це Рибці, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, тільки повзе. Уявляєте, як йому, гордовитому, соромно бути брудним? От і доводиться…
— Отакої! — здивувалася Оксана. — І багато у вас таких?
— Зі спинами? Тільки Рибка. Ще двє трилапих, один без ока, один без хвоста. Не смійтеся! Хвіст для кота — те саме, що й лапа, для рівноваги та краси!
— Вони самі вам розповіли? — усміхнулася Оксана, не втримавшись.
Тарас насупився, сприйнявши її сміх за глузування.
— Пробачте, Тарасе, — спохватилася вона. — Ви так певно говорите про їхні почуття, ніби вони з вами справді базікають. До речі, кличте мене Оксаною.
— Так, Оксано, ви й не повірите, скільки вони можуть розповісти! — оживився він. — Їхні мордочки видають усе: радість, образу, любов.
— Чому саме коти? Ви ж ветеринар, з усіма тваринами працювали. Немає розумніших, корисніших?
— Ні, — твердо відповів Тарас, похитуючи головою. — Коти людяніші за людей.
— Чи можу я провідати ваших улюбленців? — посміхнулася Оксана.
— Будемо чекати, — відповів він, приклавши руку до серця.
Того ж вечора Оксана, прихопивши банку свіжозвареного вишневого варення, рушила до Тараса. Надійка сунула їй пакет із гарячими пиріжками:
— Тарас обожнює мої пиріжки, каже, смачніших не куштував!
— Він у вас буває? — здивувалася Оксана.
— Та він у кожному дворі гість! Корову щепити, порося вилікувати — нікому не відмовить. Душа-людина! Хоча й сміються з його котів, але поважають.
Хата Тараса стояла в кінці вулиці.На порозі грілися коти — три чи чотири, а один, побачивши Оксану, метнувся всередину, немов хотів повідомити господареві, що гостя вже на порозі.
