Зустрівся із колишньою через тридцять років, у продуктовому, біля каси. Викладаю свій кефір з шинкою й сигаретами. Касирка швидко вітається, навіть не глянувши на мене, пробиває: «Це все?» і відкидає незабарвлене чубчико. Таке знайоме рух. Я б і пішов, якби не глянув на бейджик, що у всіх касирок на груди. Марта Шевченко.
— Марто, це ти?
Вона нарешті підіймає на мене очі:
— Так… А що?.. Господи! Олександре?
— Ага, я. Не очікував тебе зустріти ось так.
Літо 1988 року. Ми з Мартою йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У неї гарні ноги, трохи вільна хода і вічна легка усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюсь її впіймати. Марта неймовірно сексуальна, чоловіки навколо обертаються. А я й пишаюсь, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Марта посміхається:
— На мою думку, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Марта закінчує музичне училище, фортепіано. Та зараз літо, занять немає, тому в неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж сводять мене з розуму.
Марта різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього червінець. Я збирався жити на нього тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує хто зна скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю безтурботне обличчя: звісно, пішли! Сам думаю: лише б вистачило червінця, лише б вистачило…
У кафе Марта замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвезти звідси Марту до себе, на ніч. Але тут заграла група «Вірус». Марта схопилася й почала танцювати сама, пристрасно й нестримно. Всі товстосуми навколо втупилися в неї, забувши про горілку з закускою. А Марта ще й підспівувала: «Пісня нас пов’язала, таємницею стала…» Схоже, вона почувала себе зіркою.
Грошей трохи не вистачило, але Марта недбало кинула гривню на стіл:
— Та годі, гуляємо! Ну, що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Пісня нас пов’язала, таємницею стала» — дзвеніло в моїй щасливій, хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Марта мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибачай. І він сказав, що знайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моя доля».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося якимось страшним чином їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять. Переді мною сиділа пожовкла Марта, касир Марта.
— Пам’ятається, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Марта нервово посміхнулася:
— Всі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю, молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Марту. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисно не взяв решти. Як ні смішно, там були саме десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це вже зовсім не ті гроші, не купиш у кафе шампанського. Пісня завмерла, Марта стала товстою, її життя завершується біля каси, під акомпанемент штрих-коду. Нудьга.
А через пару днів я зайшов у той самий супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. З якоюсь незрозумілою метою.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Пішли! Я попрошу Віру посидіти на касі.
Марта накинула куртку, ми закурили. Марта сказала:
— Слухай, я була дурнуватою тоді, вибач…
— Марто, це зараз не має значення. Тридцять років пройшло. У мене третій шлюб, у мене троє дітей.
І Марта усміхнулася — як тоді:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене шкодуєш, так? Думаєш — от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоплю.
— Ну, не те щоб…
— Я бачу. Шкодуєш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моя доля»? Розумієш, це не дурниця. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже міняється, уявлення про нього. Вже двадцять п’ять років я заміжня за дуже хорошою людиною, Петром. Так, він простий, у нього немає музичного слуху, він хропе вночі. Але він класний автослюсар, він склав піч на нашій дачі, він взагалі вміє все. У нас доросла дочка, красуня. Їй уже двадцять два — уяви, більше, ніж мені тоді. Вчиться на юриста, така вся ділова, зовсім не схожа на мене. Вона заміжня, і у нас онука, теж Марта, їй півтора роки. І я дуже щаІ коли вона зникла за дверима, я зрозумів, що найсправжніше щастя — це не мрії про славу, а ці хвилини, коли ти просто стоїш і дихаєш повітрям, в якому ще пахне її парфумами.
