” Звідки у вас це фото? Зблід Олег, побачивши фотографію зниклого батька
Коли Олег повернувся додому після роботи, мати поливала квіти на балконі. Нахилившись над підвісними вазонами, вона обережно поправляла листя. Обличчя її сяяло якимось особливим спокоєм.
Мам, ну ти справжня бджілка, Олег зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. Знову цілий день на ногах?
Та це ж не робота, відмахнулася вона, посміхаючись, душа відпочиває. Дивись, як усе квітне. Такий аромат, наче не балкон, а ботанічний сад.
Вона засміялася тихо, по-доброму, як завжди. Олег вдихнув ніжний запах квітів і мимоволі згадав: у дитинстві, коли вони з мамою жили в комуналці, їхнім «садом» був горщик із каланхоє на підвіконні, який постійно скидав листя.
Багато чого з тих пір змінилося.
Мати тепер проводила багато часу на дачі, яку він їй купив на ювілей. Невеликий будиночок, але з великою ділянкою, де можна садити все, що заманеться. Навесні вона вирощувала розсаду, влітку возилася в теплицях, восени закручувала у банки те, що сама виростила. А взимку чекала, коли знову настане весна.
Але Олег знав: як би вона не посміхалася, в очах її завжди жила тиха сумовіть. Та, що не зникне, доки не збувається найзаповітніше бажання побачити людину, яку вона чекала все життя.
Батько. Він пішов одного далекого ранку на роботу і більше не повернувся. Олегові тоді було пять. Мама розповідала, що він того дня поцілував її у скроню, як завжди, підморгнув сину, сказав: «Будь чоловіком». І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви в міліцію, пошуки. Родичі, сусіди, знайомі всі перешіптувалися: «Може, втік», «А раптом інша сімя», «Чи щось трапилося». Лише мама завжди казала одне:
Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутися.
Ця думка не покидала Олега навіть зараз, через тридцять з гаком років. Він був упевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Олег вступив до технічного університету, хоч таємно мріяв про журналістику. Але знав треба швидше ставати на ноги. Мама працювала санітаркою у лікарні, брала нічні чергування, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недосипання, вона казала:
Усе добре, Олежку. Усе налагодиться. Ти тільки вчися.
Він учився. А по ночах шукав у інтернеті бази зниклих безвісти, перевіряв старі дані, писав на форуми. Надія не вгасала навпаки, міцнішала, ставала частиною його характеру. Він став сильним. Виріс із свідомістю, що за відсутності батька має бути опорою для матері.
Коли влаштувався на першу гарну роботу, першим ділом погасив мамині борги, потім відкрив депозит, потім купив ту саму дачу і сказав:
Усе, мам, тепер ти відпочиваєш.
Вона тоді плакала, не ховаючи сліз. А він просто обійняв її і промовив:
Ти заслужила це тисячу разів. Я дякую тобі за все.
Тепер Олег сам мріяв про сімю. Про дім, де пахне борщем і свіжою випічкою. Де по неділях збираються найближчі і лунає дитячий сміх. А поки що багато працював. Заощаджував, збирав стартовий капітал, щоб нарешті відкрити власну справу. Руки у нього були золоті з дитинства любив усе робити сам.
Але в душі завжди горіла та сама мрія знайти батька. Хотів, щоб одного разу ця людина увійшла в їхній дім і сказала:
Пробачте, я не міг повернутися раніше.
І вони б усе зрозуміли, пробачили, обійнялися втрьох. І тоді б нарешті все стало справжнім так, як мало б бути.
Інколи Олег ловив себе на тому, що все ще памятає батьковий голос. І те, як він брав його на руки і говорив: «Ну що, мій козак, полетіли?» і підкидав угору. А потім ловив міцно-міцно
Тієї ночі, коли Олег ліг спати, йому знову приснився батько. Цього разу він стояв десь на березі річки, у старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмитим, ніби крізь туман, але очі ті самі, сірі, глибокі, рідні.
Робота в Олега була стабільною, але, як то кажуть, на одній зарплатні далеко не заїдеш, особливо коли будуєш плани на власну справу. Тому ввечері він часто підробляв налаштовував компютери, встановлював «розумні системи». За вечір міг заїхати у два, а то й три місця: то принтер у когось не друкує, то інтернет «вилітає», то треба програми оновити все це він знав від і до. Люди, особливо літні, його любили чемний, спокійний, ненавязливий. Пояснював зрозуміло, нічого зайвого не навязував.
Того дня замовлення прийшло через знайому: мовляв, багата родина котеджне селище за містом, охоронювана територія, вїзд за пропусками. ПотрВін відкрив очі, зрозумівши, що іноді справжнє звільнення це не знайти відповіді, а навчитися жити без них.
