**Переможені свободою: історія одного флакончика**
З Олегом ми знайомі багато років, але справжня дружба спалахнула лише кілька років тому. Тоді ми обоє пройшли крізь важкі розлучення — кожен свій другий шлюб. Не спивалися, ні — навпаки: спорт, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка, їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов з того шлюбу немов по ньому проїхався асфальтоукладач, а не суд. Його колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожен кухонний прилад. У мене пройшло м’якше, але також без овацій. Звільнились ми майже одночасно — наче з плечей звалили мішки з цементом.
Я добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали алеями Маріїнського парку на велосипедах, і він раптом відпустив кермо, розкинув руки і закричав на весь район:
— Ві-іль-ні-ість!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестились, а ми реготали, немов двоє втікачів із психлікарні. Але це було щастя. Щирісіньке, голосне, безтурботне.
Рік ми жили на волі: без зобов’язань, без нарікань, без побуту. Схудли, помолодшали, прокидалися на світанку. Виявилось, сімейне життя не лише старішу душу — воно ще й товстить тіло. А воля лікує.
Одного вечора я заїхав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похизуватись. Возились у передпокої, ланцюг був у мастилі, тому я пішов вмитись у ванній. І там — вона. Крихітна рожевувата баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-е-еже! — гукаю я, насторожившись. — Це ще що за чаклунство?
— Та це ж Лідине, — відповідає він спокійно.
— Якої ще Ліди?!
— Ну, я тобі не розповідав? Ознайомився тут із дівчиною… Ліда, адвокат, багато працює. Інно*Ти вже зрозумів: перший флакончик — це завжди кінець.*
