Богдан розслаблено лежав на дивані, вдивляючись у чергову серію серіалу, коли до кімнати увійшов батько. У його голосі не було жодних вагань:
— Сину, нам треба поговорити.
— Ну, кажи, — не відриваючись від екрана, відповів Богдан.
— До мене підходила твоя дружина. Каже, ти поводишся дивно останнім часом. Щось не так?
— Усе нормально, — відмахнувся Богдан.
— Нормально? — Андрій Сергійович мовчки взяв зі столу планшет, відкрив фотографію і повернув екран до сина. Богдан глянув — і завмер.
Колись Андрій і Оксана були взірцем кохання — разом починали бізнес, разом йшли по життю, але лише до тридцяти восьми років у них народився довгоочікуваний син. Богдана обожнювали, пестили, виховували без суворості. Він виріс зіпсованим, егоїстичним і лінивим.
Закінчив університет з трудом — завдяки батьківським грошам — Богдан заявив, що втомився. Працювати не хотів, стверджуючи, що «і так грошей вистачає».
Андрій наполягав на самодостатності, але Оксана встала на захист сина:
— Нехай відпочине. Ще встигне напаруватися в цьому житті.
Батько лише махнув рукою, розуміючи: син до справи нездатний.
Богдан жив безтурботно. Вечірки, закордонні подорожі, постійна зміна дівчат. Розбив подарувану дорогу машину — сам вижив, але мати через шок потрапила до лікарні і через рік померла. З її смертю зникла й остання дисципліна в житті Богдана. Він став спустошувати материнський рахунок і навіть не приховував цього.
Потім привів додому нову пасію — Віру. Молода, яскрава, зухвала. Батько одразу зрозумів, що справа смерділа бідою. Намагався вгамувати сина:
— Соломія — ось твоя людина. Розумна, спокійна, господарська. Вона кохає тебе з дитинства.
— Соломія — нудина, — відрізав Богдан. — А Віра — свято.
Але свято швидко обернулося лихом. У будинку влаштували галасливу вечірку, все перевернуто, покоївка в сльозах, батько в люті.
— Або ти приходиш до тями, або виходите.
Богдан відповів зухвало:
— А що, я не можу в своєму будинку гостей запросити?
— Це мій будинок, — спокійно сказав Андрій. — Тобі належить лише квартира. Іди туди — і веселись скільки заманеться.
Сін пішов, але продовжував викачувати гроші з материного рахунку. Віра, як виявилося, була з ним не з кохання. За пару років вони залишилися без грошей і навіть продали квартиру, щоб розплатитися з боргами. А потім Віра зникла з іншим чоловіком, залишивши Богдана з немовлям на руках.
Так Богдан повернувся — з піврічним Яриком на руках, блідий, знесилений, принижений.
— Мені більше нема куди йти, — прошепотів він.
Батько впустив. Але поставив три умови: привести себе до ладу, влаштуватися на роботу й одружитися… з Соломією.
І Соломія погодилася. За ці роки вона залишилася вірною почуттям. Полюбила дитину як рідну, а тест ДНК підтвердив: Ярик — справжній онук Андрія Сергійовича.
Три роки в будинку панував спокій. Богдан, здавалося, змінився. Працював, не гуляв, приділяв увагу родині. Але потім став дивним. Зникав увечері, мінявся в настрої. Одного разу батько вирішив дізнатися правду — підключив службу безпеки. І отримав фото: Богдан зустрічався з Вірою.
— Чому ти з нею бачився? — спитав Андрій, кинув перед сином планшет.
— Вона — мати мого сина, — відповів Богдан.
— Вона — джерело всіх твоїх бід. Не підходь до неї. І нехай вона забуде дорогу до нашого дому. Я домігся, щоб її позбавили всіх прав.
За тиждень Богдан зник. Востаннє його бачили, як він сідав у машину з Вірою.
Андрій Сергійович не пережив зради. Соломія та Ярик були поруч у його останні дні. А Богдан… Він з’явився лише через чотири місяці — засмаглий, доглянутий, з Вірою під руку.
— Привіт, — з усмішкою сказав він Соломії. — А ти все така сама. Ми прийшли через спадщину.
— Не варто було. Усе давно вирішено, — відповіла Соломія. — Піднімайся, Ярику, будь ласка, догори. Нам з батьком треба поговорити.
Хлопчик слухняно пішов. А Соломія, не втрачаючи спокою, промовила:
— Все майно належить мені та Ярику. За законом я — його мати.
— Що? — ахнули Богдан і Віра.
— Все оформлено юридично. Ваші права анульовані. Ви нічого не отримаєте.
— Ми ж батьки! — обурилася Віра.
— Ні. Батьки — це ті, хто поруч, — тихо сказав зі сходів Ярик. — Соломія — моя мама. А ви — ніхто.
Охорона мовчки провела незваних гостей. Богдан зрозумів — він програв. Як і завжди.
Життя вчить: хто піклується про тебе справді, той заслуговує більше, ніж той, хто лише бере.
