**Дзвінок**
Марія пообідала, вимила посуду і прилягла відпочити. Чоловік поїхав до свого друга на дачу підправити паркан. Повернеться лише завтра ввечері — у понеділок на роботу. Вона вже рік як на пенсії, а Дмитру ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її з дрімоти. Марія не одразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — охриплим від сну голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг їй дзвонити, крім доньки та чоловіка? Дмитро не любив телефонувати, значить, донька. Та жила з чоловіком в іншому місті і незабаром чекала дитину.
— Маріє? Спала? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожено запитала вона.
У трубці почувся навмисно гучний зідх.
— Не впізнала? Скільки ж ми з тобою не бачились?
— Оксано?.. Як ти дізналась мій номер? — здивувалась Марія і, як не дивно, зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Зустріла твою матір років п’ять тому, вона й дала.
Марія пригадала — щось таке мама згадувала.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що запитала дурниці. Навіщо дзвонити, якщо не через бажання побачитись? — Чула, що ти до Канади виїхала, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який миттєво перейшов у стогін.
— Що з тобою? Де ти? — схвилювалась Марія.
— У лікарні. Тому й дзвоню. Можеш прийти? Хочу щось сказати. І нічого не беріть, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — запитала Марія, остаточно прокинувшись.
— Важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— Але… — почала вона, але телефон уже замовк.
Незабаром прийшов текст із назвою лікарні. «Боже, у Оксани рак!» — Марія розгублено перечитала повідомлення.
Подивилась на годинник — п’ята з половиною. Поки дістанеться, відвідування вже закінчиться. Вона пішла на кухню й дістала з морозильної камери курку для бульйону. Оксана казала нічого не нести,
