3 червня.
Зять вже пів року без роботи, сидить на нашій шиї, а дочка його ще й захищає.
Важко описати, як болить дивитися, що стається з родиною, коли дорослі люди не хочуть брати відповідальність за власне життя. Нещодавно ми посварилися з Настею, і все через її чоловіка — Юрка. Восьмий місяць він не працює і навіть не намагається щось змінити. А Настя… вона за нього заступається! Каже, ніби соромно йти на першу-ліпшу роботу з його досвідом і освітою. А от сидіти на шиї у батьків — це, мабуть, нормально.
Два роки тому вони одружилися. Весілля було гарним, все як у людей. Ми, батьки з обох боків, допомогли з квартирою — зкинулися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обидва працювали, грошей вистачало. Так, тратили не завжди розумно, але ми не втручалися — дорослі, нехай самі вчаться.
Пів року тому народився онук. Ми, звісно, зраділи — яке ж щастя! Та разом із радістю прийшли й проблеми. Настя пішла у декрет, а майже одразу й Юрко позбувся роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з чоловіком, звісно, не відмовили. Свати теж підключилися. Усе — від коляски до ліжечка — купили ми. Настя отримує копійки, Юрко шукає роботу… вже восьмий місяць.
Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде гарне місце і віддасть борги. Ми не вимагали повертати, лише б на ноги встали. Але час іде, а нічого не міняється. Ми вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч кудись — на склад, у кур’єри? Але Юрко вважає, що «це не варте його». А Настя йому підтакує.
Недавно не витримала й вилила їй усе, що думаю. Кажу: він — чоловік, батько, має годувати родину. А він лежить на дивані й чекає, поки зірки стануть правильно, і з’явиться мріяна вакансія із зарплатнею у десять тисяч. А ми з чоловіком тимчасом працюємо, щоб вони не голодували.
Настя образилася. Назвала мене жорстокою, сказала, що я їх не розумію. Ніби якщо він піде «куди попало», то не вистачатиме ні грошей, ні часу на співбесіди, і взагалі — буде втомлений, злий. А їй це навіщо? З дитиною і так важко.
Я слухала її й відчувала, як росте лють. Коли це молодь почала вважати, що батьки зобов’язані утримувати не тільки їх, а й їхніх дітей? Ми з чоловіком виростили її без допомоги бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. І не чекали, що хтось прийде і вирішить наші проблеми. А вони… влаштувалися зручно.
Поговорила із свекрухою. І вона незадоволена — каже, син постійно скаржиться на втому, але навіть пилосос у руки не бере, не кажучи вже про роботу. Ми домовилися: досить. Зав’язуємо з допомогою. Ні продуктів на тиждень, ні підгузків за наші гроші. Вирішили — тільки саме необхідне.
Може, це й звучить жорстоко. Так, це наші діти. Але чи є любов — це безкінечне потакання? Чи справжня турбота — це дозволяти їм деградувати? Вони самі мусять зрозуміти, що родина — це праця, а не безстрокова відпустка.
Якщо зараз їх не штовхнути, через рік вони опиняться у ще гіршому стані. Він і далі чекатиме ідеальної роботи, а вона — твердитиме, що «все правильно». Тільки житимуть вони вже не на своїй шиї, а на нашій. І без найменшого сорому.
А ще ж приклад подають онукові. Невже так можна?
