**Щоденниковий запис**
Сьогодні знову важкий день. Мій зять, Дмитро Коваль, вже більше півроку без роботи, а моя донька Оксана його захищає. Болюче дивитися, як дорослі люди не хочуть брати відповідальність за своє життя. Недавно ми посварилися саме через нього. Він вісім місяців нічого не робить, наче чекає, що сама доля принесе йому роботу мрії. А Оксана виправдовує його: каже, що йому соромно йти на першу-ліпшу посаду, бо він же з вищою освітою! Але ж сидіти на нашій шиї — це, мабуть, зовсім не соромно.
Два роки тому вони одружилися. Весілля було гарним, ми зі свáтами допомогли купити їм квартиру в Києві — складáлися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обоє працювали, грошей вистачало. Так, тратили не завжди розумно, але ми не втручалися: дорослі, нехай самі вчаться.
Півроку тому народився онук. Ми, звісно, раділи, але й клопоти з’явилися. Оксана пішла у декрет, а Дмитро майже одразу втратив роботу. Заощаджень у них не було, тому вони звернулися до нас. Ми не відмовили, свáти теж допомагали. Купили все — від коляски до ліжечка. Донька отримує мізерні декретні, а Дмитро «шукає роботу»… вже вісім місяців.
Він обіцяв, що скоро знайде щось гідне і поверне борги. Ми не вимагали грошей — лише б вони вирішили свої проблеми. Але час іде, а нічого не міняється. Ми вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч кудись — на склад, у кур’єри? Але ж Дмитро каже, що це «не його рівень». І Оксана з ним погоджується.
Недавно я не втрималася і сказала їй усе, що думаю. Він — чоловік, батько, має забезпечувати сім’ю! А він лежить на дивані та чекає, коли з неба впаде посада з зарплатою у сто тисяч гривень. А ми з чоловіком працюємо, щоб вони не голодували.
Оксана образилася. Назвала мене жорстокою, сказала, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо Дмитро піде на будь-яку роботу, у нього не буде часу на співбесіди, а вона й так виснажена з малюком.
Слухала її — і аж серце стискалося від злості. Коли це молодь почала думати, що батьки повинні утримувати не тільки їх, але й їхніх дітей? Ми з чоловіком самі її виростили, без допомоги бабусь, самі все робили. А вони… влаштувалися зручно.
Поговорила зі свекрухою Дмитра, вона теж незадоволена: каже, син тільки скаржиться, але навіть пилососа в руки не бере. Ми вирішили: годі! Відтепер — мінімум допомоги. Ніяких продуктів на тиждень, ніяких підгузків за наші гроші. Лише найнеобхідніше.
Може, це суворо? Так, вони наші діти. Але хіба любов — це вічне потурання? Хіба справжня турбота — дозволити їм деградувати? Вони мають зрозуміти: сім’я — це праця, а не довічні канікули.
Якщо зараз їх не штовхнути, через рік буде ще гірше. Він так і чекатиме недосяжних можливостей, а вона — запевнятиме, що це нормально. Але житимуть вони вже не на своїй, а на нашій шиї. І без жодного сорому.
І який приклад вони подають онукові? Невже так можна?
