Ой, діти мої… Ну як же я до такого дожила? Втомилася, як та собака на сіні! Втомилася від брудної кухні, волохатої підлоги та вічного духу учорашнього борщу, що вітає мене кожного ранку. І це все — завдяки моєму рідному синові й його коханій, яка вже два місяці живе у нас, ніби в готелі «Гирява» зі все включено.
Тарасу двадцять. Він заочно вчиться у Львівському університеті, недавно повернувся зі служби і відразу знайшов роботу. На вигляд — дорослий чоловік, самостійний, гроші в сім’ю носить. Я пишалася! Аж поки одна розмова не перевернула все догори дриґом.
— Мам, — каже мені якось, — у Каріни вдома пекло. Батьки сварються, речі кидають, вчитися не дають. Дозволь трохи пожити в нас, поки вони не заспокоються. Ми тихі, нікому не заважатимемо.
Я зжалилася. Дівчина до нас заходила — тиха, чемна, очі в підлогу, голосок ледве чутний. Ні, ну як відмовиш? Тем більше, у Тараса окрема кімната, місця вистачить. Та ж не знала я, який «сюрприз» чекає мене за цим рішенням!
Перші тижні вони уміяли поводитися: мили посуд, підмітали, трималися тихо. Навіть графік прибрали: субота – їхня, середа – моя. Я вже подумала – ну ось, подорослішали! Але через три тижні почалося…
Брудні тарілки з присохлим борщем сунули в раковину на добу, на підлозі – волосся, папірці, обгортки. У ванній – сліди шампуню, волосся у каналізації, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжню «хатинку на куренях»: одяг розкиданий, крихті на столі, ліжко завжди не заправлене. А Каріна собі ходить по хаті в масці для обличчя, ніби не в гостях, а на процедурах у Карпатах.
Я пробувала говорити, просити, нагадувати. У відповідь – одне й те саме: «Не встигnete, зробимо потім». А «потім» через тиждень так і не наставало. Тоді почала мовчки сунути їм ганчірку та щітку в руки – без нарікань. Та й це не допомагало. Одного разу розлили соус на скатертину – навіть не витерли. Просто пішли. І знову все на мені.
Коли вчергове зайшла до їхньої кімнати й побачила той хаос, не витримала:
— Вам самім тут не гидко?
А син, навіть не зморгнувшись, відповідає:
— Генії панують над хаосом.
От тільки ніякого генія я в цьому хаосі не бачу. А бачу двох дорослих людей, яким зручно жити в свинарнику і мати за себе прибиральницю.
Тарас, звісно, обіцяв допомагати – купувати продукти, платити частку. На ділі вносить тільки за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють суші та піцу майже щодня. І мене частуАле мені від їхніх сушів так само тепло, як від снігу влітку — у холодильнику як було пусто, так і лишається.





