Пісня зимового парку: новий розділ життя
Ганна Миколаївна вдягла теплу кожушину, загорнула свою крихітну онучку Софійку й вирушила з нею на прогулянку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з колясками, їхній сміх і розмови зливались із шелестом снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута в ковдру, миттєво заснула на свіжому повітрі. Ганна Миколаївна поринула в спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Романа. Вона так глибоко занурилась у думки, що не одразу почула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Софійка, але ні – онучка мирно спала. Неподалік стояв чоловік із коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Ганну, він звернувся до неї:
– Допоможіть, будь ласка! Що мені робити?
Ганна завмерла, здивована його словами.
***
Коли Марія й Роман одружились, свекруха відразу поставила умову:
– Тепер ви самі за себе, самостійність – це важливо. Я тебе, сину, виростила, навчила. Хочу пожити для себе, мені ще всього сорок п’ять. Та й вам треба звикнути один до одного. Тож із онуками не поспішайте!
– Оце так заявила твоя мама, навіть образливо, – насупилась Марія.
– Та не переймайся, вона у мене добра, просто сама мене виховувала, – посміхнувся Роман. – Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як дівчата, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. Їздять на екскурсії, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І як успіхи? – скептично запитала Марія.
– Поки ніяк. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди більше не ходять. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться – допоможе, – обійняв дружину Роман.
Жили вони поки у Ганни Миколаївни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а потім – то до театру, то на зустріч із подругами. По вихідних теж десь пропадала. Молоді господарювали самі.
Марія хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Ганна Миколаївна лише усміхнулась:
– Швидко ви, ну що ж, якщо вирішили, то так і буде!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
– Я завжди хотіла доньку, але не вийшло. Значить, тепер буде онука!
Правда, спочатку Ганна мало допомагала із Софійкою, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, по вихідних почувала себе вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, гуляють із Софійкою, – якось сумно сказала Марія Роману, не встигнувши приготувати вечерю. Софійка весь день капризничала – різались зубки.
Роман, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона ж бабуся! Добре, що хоча коляску подарувала, іноді із Софійкою грається. А от у моєї подруги Оленки мама з роботи біжить, одразу доньку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилась Марія.
– Ми молоді, впораємось. А мама на роботі втомлюється. І дарма твоя Оленка так маму навантажує, – засміявся Роман. – Мама нас попереджала!
Але наступних вихідних вони все ж попросили Ганну Миколаївну погуляти із Софійкою в парку, поки самі сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилась.
Ганна вдягла кожушину, тепло загорнула маля – на вулиці випав перший сніг, але сонце світило, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрустких доріжках. Молоді мами й тата із колясками посміхались один одному, а Софійка, заколисувана свіжим повітрям, заснула.
Ганна йшла, поринаючи в спогади. Вона сама виростила Романа. Батьки жили в селі й не допомагали, осуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягла сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе – сама дешева їжа, лише б не голодувати. Коли Роман підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Ганна досі любила смачно поїсти – відлуння тих голодних років.
Раптом її вирвав із думок дитячий плач. Вона здригнулась, подумавши, що це Софійка, але онука мирно спала. Неподалік чоловік розгублено гойдав коляску, з якої лунав ревіт. Він обернувся, побачив Ганну й звернувся до неї:
– Допоможіть! Я вперше гуляю з онуком, не знаю, що робити!
Ганна завмерла, не вірячи власним вухам. Їй було приємно, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила – дитина затихла, зацьмокала.
Ганна усміхнулась, і в цю мить зрозуміла, що щастя – це не тільки молодість, а й нові шанси, які дарує життя.
